Екзамени з коханням

Гера сиділа над тестовим аркушем, тримаючи ручку так, ніби зараз зомліє від її ваги. У голові було порожньо. Ні, навіть не порожньо — там, у світлій пустці, величезними літерами стрибало одне слово: Віктор!

Сам "вовк" — тобто Віктор, — сидів за два столи від неї й уже впевнено писав другу частину. Він виглядав вражаюче спокійним: хижий блиск в очах, впевнені рухи, і навіть легка, майже нахабна посмішка на губах. Посмішка хижака, що вже давно вполював свій обід... і зараз просто дописує дрібниці.

Гера глибоко зітхнула й вирішила хоча б щось написати. Проблема була в тому, що замість відповідей у її голові все ще крутилися фрази типу "маленька непокірна дівчинка", "ти моя" і "протести не приймаються".

В іншому кінці аудиторії сиділи інші два герої цієї драми: Максим і Анастасія.

Максим, що спочатку намагався чесно зосередитися на завданнях, тепер ледве стримувався, аби не втупитися в Анастасію постійно. Кожні кілька хвилин його погляд сам собою відривався від листочка і шукав її.

Анастасія ж сиділа строго, рівно, з ідеальною поставою і кам’яним обличчям професіонала. Вона навіть злегка надула губи — для повноти "серйозного образу". Але коли її очі перетнулися з Максимовими, вона миттєво підморгнула йому так швидко й грайливо, що він мало не впав зі стільця від щастя.

Максим глибоко вдихнув і, зосереджуючись на тесті, подумки вже складав шлюбну обітницю... на випадок, якщо переживе цей екзамен.

Гера, тим часом, списувала у Віктора настільки відкрито, що викладачі вже розглядали її як природне продовження його руки. Але кого це зараз хвилювало?

Віктор не зводив з неї ока навіть тоді, коли дописував останню відповідь. І кожен його погляд кричав:
"Ти ще за це відповіси, мала".

Коли пролунав довгоочікуваний дзвоник про кінець екзамену, аудиторія вибухнула полегшеним зітханням. Студенти, немов зграя вільних голубів, кинулися здавати роботи і тікати з кімнати.

Гера теж різко підхопилася з місця, але не встигла зробити й двох кроків, як теплі, але доволі грубі руки Віктора обхопили її за талію.

— А куди це ми так поспішаємо, принцесо? — прошепотів він їй на вухо так, що в неї аж мурашки побігли по шкірі.

— Я… е-е… святкувати! — заблимала очима Гера, як перелякана білка.

— О, святкувати? І що ж ти планувала без мене? — Віктор не відпускав, ще більше притискаючи її до себе.

— З друзями… — збрехала вона перелякано, хоча всі її друзі останнім часом були під ковдрою Віктора.

— Чудово, — усміхнувся Віктор, — я ж твій найкращий друг. І святкувати ми будемо... в одному ліжку. — Він так широко усміхнувся, що Гера запідозрила: відпустити її сьогодні ніхто й не планував.

Гера ще раз спробувала вирватися, але вигляд Віктора — розхристаного, з ледь розстебнутим комірцем сорочки і хижим поглядом — переконував її більше не опиратися. Ну, або опиратися красиво. І недовго.

---

Тим часом, на іншому фронті…

Максим підійшов до Анастасії, коли та з ідеальною строгістю складала свої речі.

— Ти знаєш, що мені потрібно поговорити з тобою. — Його голос був занадто спокійним. Надто небезпечним.

Анастасія, навіть не підводячи очей, сухо відповіла:

— Якщо це знову про дітей і весільні сукні, то я зайнята найближчі п’ять років.

Максим нахилився до неї ближче, нависаючи немов тепла загроза:

— Це лише про першу дитину, Настя. Друга може трохи почекати.

Вона так різко підняла на нього очі, що той навіть зробив крок назад.

— Ти не нормальний! — видихнула вона.

— Так. І саме тому я тебе і люблю, — невинно підморгнув їй Максим і спокійно взяв її папку з документами.

— Максим! Поверни! — обурилася вона, намагаючись забрати папку.

— Поверну тільки в обмін на твою відповідь: коли переїдеш до мене?

Анастасія закотила очі, але всередині ледве стримувала посмішку. Як можна було бути таким… небезпечним і водночас смішним?

— Максим, я вже казала, що не планую переїжджати до... — почала вона.

— Тоді візьму тебе на абордаж, — серйозно заявив він і, схопивши її за талію, почав тягнути до виходу, ігноруючи здивовані погляди інших студентів.

Анастасія плескала його по плечу, намагаючись вирватися:

— Максим! Це не корабель! І я не твій трофей!

— Ще який трофей! Найцінніший! — радісно відповів він і тільки міцніше тримав.

Анастасія важко зітхнула. Ну що з нього візьмеш? Доведеться або тікати... або починати пакувати речі.

Вечір. Бар "Утопія" — місце, де нормальні люди гублять залишки гідності, а наші герої — залишки здорового глузду.

Анастасія, яка все ще намагалася зберігати вигляд серйозної дорослої жінки, сиділа за столиком з келихом вина. Поруч Максим, гордий як лев, замовляв ще дві пляшки "на честь нашої перемоги". Він вважав їхню маленьку перемогу не лише в іспитах, а й у тому, що він офіційно затягнув Анастасію на святкування.

— Я взагалі-то планувала спокійно почитати книгу вдома, — пробурмотіла Анастасія, обережно відсуваючи від себе келих.

— Книга почекає! А от я — ні, — шепнув Максим їй на вухо, і від його голосу вона ледь не втопилася в власному вині.

Тим часом Гера, яка вже випила два коктейлі, танцювала на столі, змушуючи весь зал аплодувати. Віктор сидів поруч, склавши руки на грудях, і дивився на неї так, ніби вона була його особистим цирковим атракціоном.

— Вікторе, знімай мене на камеру! — закричала Гера і, втративши рівновагу, гепнулася йому прямо на коліна.

Віктор, замість того, щоб допомогти їй встати, схопив її міцніше і прошепотів:

— Тепер ти офіційно моя власність.

— Я протестую! — Гера обурено махнула рукою.

— Запізно, — задоволено посміхнувся він, — Протест прийнято. Відхилено. Вирок: постійно бути зі мною.

Максим, спостерігаючи цю сцену, підморгнув Анастасії:

— Дивися, які у нас друзі. І ти кажеш, що ми занадто швидко рухаємось?

Анастасія холодно зиркнула на нього і, гідно пригубивши вина, промовила:

— Ми? Ми взагалі нікуди не рухаємося. Я ще навіть чемодан не пакувала.