План переселення

Анастасія сиділа на краєчку дивана, одягнена, зібрана і повністю готова до втечі. Вона була зібрана, стримана, з тим самим невразливим виразом обличчя, який лякав учасників її курсів більше, ніж підручники з психології.

Максим стояв навпроти, схрестивши руки на грудях, із обличчям людини, що задумала грандіозну змову.

— Я прийняв рішення, — повідомив він урочисто.

Анастасія холодно підняла брову.

— І яке знову безглузде рішення ти прийняв цього разу?

— Ти переїжджаєш до мене. Офіційно.

Вона навіть не кліпнула.

— З якого дива?

Максим почав ходити кімнатою, розмахуючи руками, немов адвокат у суді:

— Аргумент перший: ти і так більше часу проводиш тут, ніж удома. Аргумент другий: твої речі вже займають половину моєї шафи. Аргумент третій: я категорично відмовляюся знову засинати без тебе поруч.

Анастасія підвелася, випрямилася в повний зріст і глянула на нього так, як могла тільки справжня холодна професіоналка:

— Це не аргументи. Це емоційна маніпуляція.

— Так, — зрадів Максим. — Я вчуся у кращої!

Вона глибоко вдихнула, намагаючись зберігати спокій:

— Максиме, я доросла жінка. У мене свої плани, свій простір, свій ритм життя. Я не дівчинка, яку можна заманити веселими пропозиціями.

Максим підступив ближче:

— Я теж дорослий. І я хочу серйозних стосунків. З тобою. Тут і зараз.

Анастасія ледь помітно стиснула губи.

— І ти думаєш, що змусиш мене просто так змінити своє життя?

— Не змушу, — прошепотів він, нахиляючись ближче, — а переконаю. День за днем. Ніч за ніччю. Поки ти сама не захочеш.

Вона витримала цей погляд кілька секунд, а потім холодно кивнула:

— Звичайно. Побачимо, хто з нас витримає довше.

Максим спритно вловив момент її мовчання. Підійшов ще ближче — так, що від його тепла Анастасії стало занадто жарко у власній строгій блузці.

— Анастасіє... — голос його став низьким і небезпечно м'яким. — Ти справді хочеш знову щоранку прокидатися одна? Без мене поряд... Без моїх рук на твоїй талії... Без мого голосу, що шепоче тобі «доброго ранку» на вухо?

Він нахилився ближче, доторкнувся губами до її вуха так легко, що Анастасія мимоволі затремтіла. Проклята біологія.

— Я хочу стабільності, — пробурмотіла вона, намагаючись зібрати залишки гідності.

— Я обіцяю бути твоєю стабільною катастрофою, — прошепотів Максим із надзвичайно щирою посмішкою. — Стабільно будити тебе поцілунками. Стабільно забирати ковдру. Стабільно підглядати, як ти працюєш у піжамі. Ну, або взагалі без піжами...

Анастасія закотила очі, але відступила лише на крок.
Максим не здався: обійняв її за талію і притягнув до себе.

— У мене вже є твоя зубна щітка тут. І улюблена кава. І шампунь. Ти вже тут більше, ніж ти думаєш.

— Це ще нічого не означає, — відрізала вона, але голос її зрадницьки затремтів.

— Означає, що в моєму домі без тебе — порожньо, а з тобою — тепло.
І я більше не хочу жити в холодильнику.

Він нахилився і поцілував її в скроню. Легко. Ніжно. Справжній удар по її броні.

Анастасія закусила губу.

— Це все маніпуляції, — буркнула вона.

— Звичайно, — задоволено прошепотів Максим. — У коханні і війні всі засоби хороші.

Він підняв її на руки, змушуючи її мимоволі обхопити його шию.

— Куди ти мене несеш?! — обурено видихнула вона.

— Показати тобі твій новий дім, місіс Долинська. В гості до моєї... неофіційної дружини.

— Я ще не погодилася!

— Ти просто ще не усвідомила, що погодилася, — усміхнувся Максим і поніс її в спальню.

Анастасія бурмотіла щось під ніс про маніпуляторів, гіпноз і психологічні пастки... але більше не виривалася.

Анастасія сиділа на дивані з ображеним обличчям, загорнута в плед, як суворий дипломат на перемовинах. Максим, сяючи, ніби щойно виграв головний приз у житті, ходив перед нею взад-вперед і натхненно виголошував:

— Перш за все, ранкова кава! Спільна. Ти будеш відповідати за свій кавовий апарат, я — за поцілунки.
Друге — спільні вечері. Готувати будемо по черзі. Якщо я зіпсую вечерю — ми замовляємо піцу. Якщо ти — замовляємо дві піци.
І третє... Найголовніше! — Максим театрально підняв палець вгору. — Вихідні ми проводимо разом. Лежимо. Дивимось фільми. Гуляємо. Або валяємось у ліжку до обіду. Я гнучкий. Вибирай.

Анастасія дивилася на нього, як на людину, яка щойно втратила залишки розуму.
В думках вона вже пакувала валізу і бронювала квиток у невідомому напрямку. Далеко. Дуже далеко. Де немає кави, піци і цього сяючого обличчя.

— Максиме... — голос її був строгий, немов суддя, який оголошував вирок. — Ти усвідомлюєш, що я не якась там юна романтична дівчинка?

— Усвідомлюю, — серйозно кивнув він, присідаючи навпроти неї і тримаючи її руки в своїх. — Саме тому я тебе і хочу.

Анастасія видихнула, мов генерал перед важким боєм.

— У мене графік! Робота! Обов'язки! Курси!

— А у мене — план, — хитро усміхнувся він. — Я вже записався на ще один курс. Мій особистий: "Як жити з Долинською і вижити".

Вона пирснула сміхом, але швидко прикрила рот долонею.

— Це не смішно, Максиме!

— Дуже навіть смішно, — підморгнув він і обережно стягнув плед з її плечей, наче розкриваючи свій найдорожчий скарб. — Я серйозно. Я хочу тебе у своєму житті щодня. З твоїми списками справ. З твоїм сарказмом. З твоїми втечами на п'ять хвилин, які затягуються на вечність.

В її голові миготіли тривожні сигнали: "ТІКАТИ!", "НЕ ВІР!", "ЦЕ ПАСТКА!"
Але тіло чомусь розслабилося, відчувши його тепло.

— Це істерія, — прошепотіла вона собі під ніс.

— Це любов, — виправив Максим і обережно притягнув її до себе, обіймаючи так ніжно, що навіть її суворе серце десь глибоко всередині здалося на декілька ударів.

Він відчув її сумніви, усміхнувся і нахилився до її вуха:

— Навіть якщо втечеш, я тебе знайду. І знову затягну сюди. І знову будемо домовлятися, хто миє посуд.
Максим не збирався здаватися. Обійнявши Анастасію так, ніби вона була найціннішою книгою у його бібліотеці, він не відпускав її й на сантиметр.