Втекти чи залишитись?

Анастасія прокинулася. Ледь розплющила очі — і одразу зрозуміла: це знову не її ліжко. І не її квартира.
Плюс — запах кави і чийогось тепла. Мінус — це "чиїсь тепло" належало зовсім конкретній людині. Максиму.

Вчора вона йшла додому! Йшла, чесно! Але... його блакитна сорочка, розстебнута майже до ліктя, якісь дурні жарти про "експериментальне дослідження емоцій", один погляд зверху вниз — і ось вона знову тут. У його ліжку. Вже учетверте.

Анастасія обережно повернула голову.
Максим спав, розтріпаний, з лукавою посмішкою на обличчі, ніби уві сні він вигравав якийсь любовний чемпіонат.

"Треба тікати", — вирішила Анастасія.
Тихо, як ніндзя, вона почала відсовувати ковдру.
Ще сантиметр... ще трішки...

— Куди зібралася, моя зіронько? — пролунав з-під ковдри хриплий і дуже задоволений голос.

Анастасія завмерла.

Максим відкрив одне око, розглядаючи її так, ніби вона — остання печенька на світі.

— Ми так не домовлялися, — сказав він, ліниво обіймаючи її за талію й притягаючи назад. — Чотири ночі — це вже статистика, Анастасіє. Це серйозна справа.

— Це випадковість, — буркнула вона, намагаючись не впасти обличчям йому на груди.

— Випадковість — це раз.
Двічі — збіг.
А чотири рази — доля.

Він підморгнув їй так нахабно, що вона на секунду забула, що збиралася гідно втікати.

Максим перевернувся на бік, обіперся на лікоть і подивився на неї.

— А знаєш що? — сказав він, проводячи пальцем уздовж її плеча. — Мені набридло, що ми тільки ночами розважаємося. Я хочу бачити тебе вдень. Пити з тобою каву. Сваритися про те, хто не закрутив кришку зубної пасти. Підставляти тебе під холодний душ.
Я хочу тебе. Усього твого життя, а не тільки ночей.

Анастасія дивилася на нього, намагаючись знайти в голові бодай одне саркастичне зауваження. Але чомусь натомість усередині неї щось тепле і тривожне почало розливатися, мов гарячий чай у горнятку.

— Максиме... — почала вона обережно, але він не дав їй договорити.

Він різко притягнув її до себе і прошепотів біля самого вуха:

— Давай почнемо з малого.
Сніданок. Удвох. Тут.

І поцілував її у шию так ніжно, що вся твердість і рішучість Анастасії розтанули миттєво.

Анастасія сиділа за столом, накрившись ковдрою, мов на нараді з міжнародної безпеки. В одній руці — чашка кави, в іншій — готовність будь-якої миті підскочити й втекти через вікно, якщо стане надто небезпечно.

Максим тим часом із підозрілою серйозністю намазував тост джемом.
Намазував довго і зосереджено, наче готувався освідчитися не словом, а бутербродом.

— Анастасіє, — почав він урочисто, відклавши ніж. — Я думаю, нам варто поговорити.

— Про що? — вона відпила кави і вже морально шукала вихідний маршрут.

— Про нас, — він підняв на неї погляд, від якого у будь-якої нормальної людини в голові би зазвучали весільні дзвони.

Анастасія насторожено підсунула стілець трохи назад.

— Максиме, в нас немає "нас". Є… випадкові зустрічі за певних обставин.

— Випадкові зустрічі чотири рази підряд? — примружився він. — Це вже не статистика, це змова Всесвіту.

— Це... слабкість, — буркнула вона, ніяково потягуючи ковдру на плечі. — Моя. Через твою... — вона махнула рукою в його бік, — сорочку.

Максим посміхнувся переможно.

— То я правильно розумію: варто частіше вдягати сорочку, і ти знову залишишся на ніч?

— Максиме! — Анастасія підскочила, ковдра злетіла вниз, оголивши ніжки, і вона одразу ж сіла назад, намагаючись рятувати свою гордість. — Це було помилкою.

— Чотири помилки підряд? — він театрально зітхнув. — Ти — надзвичайно послідовна в своїх промахах, Долинська.

Вона скрипнула зубами, дивлячись, як він сміється очима. Такими теплими, що хотілося сховатися під ту ковдру з головою.

Максим піднявся з-за столу й обійшов її. Став навпроти, піднявши її обличчя за підборіддя так легко, що вона й кліпнути не встигла.

— Я хочу серйозних стосунків, Анастасіє, — сказав він м'яко. — Я хочу тебе. Не лише вночі. Хочу бути твоїм ранком, твоїм нервуванням, твоєю підтримкою. І твоєю слабкістю.

Анастасія вдала байдужу.

— Це все дуже мило, — відповіла вона холодно, — але я не хочу серйозних стосунків. І взагалі, мені треба йти на роботу.

Вона різко встала, зібрала свою одежу в оберемок і, гідно тримаючись за залишки гідності, рушила в коридор.

Максим тільки розсміявся, дивлячись їй услід.

— Анастасіє, — крикнув він, — якщо побачиш мою сорочку — принеси назад! Мені ще твою волю ламати!

Вона лише щось буркнула, але губи вже смикалися від усмішки.

Анастасія вже натягнула пальто, коли відчула за спиною знайоме тепло — Максим стояв занадто близько, занадто рішуче. Вона тільки встигла обернутись, як він легко, але наполегливо впіймав її за талію, притискаючи до себе.

— Куди це ми так поспішаємо? — прошепотів він, його дихання лоскотало їй вухо.

— На роботу, — сухо відповіла Анастасія, намагаючись звільнитися. Але Максим тримав так, ніби вона була найціннішим скарбом.

— А якщо я не відпущу? — його голос став глибшим і нижчим, небезпечно спокусливим.

Анастасія закусила губу, намагаючись не показати, як шалено забилося її серце. Вона вчепилася в його сорочку, спробувавши зберегти холодний вираз обличчя.

— Тоді я... — вона зробила паузу, бо варіанти "вкусити", "вдарити" чи "зателефонувати в поліцію" чомусь здавалися їй зараз геть несерйозними.

Максим нахилився ще ближче, їхні лоби майже торкалися.

— Тоді ти залишишся, — промовив він тихо, ніби зачаровуючи.

Анастасія вже відкрила рот для якоїсь гострої відповіді... але Максим встиг перехопити її заперечення одним простим рухом — він притиснув її до себе ще сильніше, і в цьому обіймі було стільки тепла, стільки наполегливої ніжності, що в Анастасії на мить підкосилися ноги.

— Ти не маєш вибору, Долинська, — шепотів він прямо біля її губ. — Я тебе піймав. І більше ніколи не відпущу.