Дежавю на простирадлах

Сонце навіть не встигло як слід розправити промені, а Анастасія вже сиділа на краю ліжка — у його сорочці, зібрана, як жінка, яка щойно відвоювала своє право на втечу.

— Ні. Тільки не знову, — пробурмотів Максим, не відкриваючи очей, але вже простягнувши до неї руку.

— Ти спиш?

— Ні. Я просто переварюю події ночі. Хоча ні, я їх ще не переварив — вони все ще гарячі.

Анастасія хмикнула й швидко зібрала волосся в пучок. Це був її ритуал захисту: зібране волосся — зібрані емоції.

— Це була помилка, — сказала вона, натягуючи свою серйозність поверх голих ніг.

— Якщо це була помилка — то я офіційно хочу помилятись щоночі.

— Максиме...

— Дежавю, Настю. Минулого разу ти так само вдягалась, дивилась на мене суворо... і пішла. Але ні. Цього разу — я не дам.

Він зістрибнув з ліжка, став перед дверима, босий, з ковдрою наполовину на плечі й серйозністю в очах, яка трошки контрастувала з його скуйовдженим волоссям і відбитком подушки на щоці.

— Ти збираєшся мене силою тримати?

— Ні. Я просто хочу знати, чому ти тікаєш? Після того, що було… Це ж було щось, правда ж?

Анастасія опустила очі, здавалося, ось-ось скаже щось саркастичне. Але замість цього видихнула:

— Тому що я не така. Я не повинна...

— Бути живою? Відчувати? Бажати?

Пауза. Секунда. Дві.

— Це було… добре, — прошепотіла вона.

— Це було… вогонь, Настю.

— Мовчи, бо я передумаю і знову втечу.

— А я вже поставив чайник. З вином.

Вона скривилась:

— Ти поставив… що?

— Це мій фірмовий сніданок: "Посткоітальний капучино з нотками каберне".

Анастасія не витримала й засміялась. По-справжньому. Аж сіла назад на ліжко.

— Ти ідіот, Шумський.

— Але твій ідіот. Принаймні — до обіду?

— До обіду. А потім ми знову граємо в психологів. Ніяких поцілунків на курсі.

— Навіть поглядом?

— Максиме...

— Добре. Але ти маєш знати: я вже на стадії клінічного кохання. І воно без рецидивів.

Максим, натягнувши на себе перші-ліпші шорти й футболку з написом "Геній, мільйонер, ловелас", упевнено попрямував на кухню. Його настрій був приблизно як у людини, яка виграла джекпот, а потім ще й знайшла новий джекпот у власному холодильнику.

— Сідай, Настю, — сказав він, гордо розставляючи на столі: пляшку вина, дві кавові чашки і… пакет вівсянки.

— Що це за бенкет переможців? — гмикнула вона, сідаючи навпроти, все ще в його сорочці, яка на ній виглядала небезпечно привабливо.

— Вино — для душі, кава — для тіла, вівсянка — для збереження фігури, яку я тепер дуже ціную, — підморгнув Максим.

Анастасія заледве не вдавилась повітрям.

— Ти так плануєш мене шантажувати? Їжею?

— Якщо треба — ще й масажем! — урочисто пообіцяв він, відкриваючи пляшку вина шумом, ніби запускали ракету.

Анастасія встигла зробити два ковтки кави, як перед нею вже стояв келих.

— Це просто тост за те, що ти ще тут, — сказав Максим і зловив її погляд. У його очах було стільки теплого гумору і ніжності, що навіть її суворий захист трохи тріснув.

— Добре. Один ковток, — капітулювала вона.

— Один ковток? Настю, це образа для мистецтва флірту!

— Максиме, будь обережний. Я ще можу розлити це вино тобі на голову, — підняла брову Анастасія.

— Якщо по голові — то тільки червоне, воно пасує до мого нового іміджу стражденного закоханого, — підморгнув він.

Вони сміялись. Справді сміялись, без фальші, без обмежень. І вперше за довгий час Анастасія не почувалась зобов'язаною бути правильною, холодною і стриманою.

Максим простягнув руку й обережно торкнувся її пальців.

— Настю… ти знаєш, що я тобі не дам просто так втекти?

Вона притримала його погляд кілька секунд, важких, гарячих, наповнених електрикою.

— Тоді постарайся бути вартим моєї втрати самоконтролю, Шумський.

— Я вже розігріваю вино, Настю. І… свої наміри теж.

Максим не відпускав її пальців. Його великий палець мимоволі малював ледве відчутні кола на її шкірі — наче підписував якийсь невидимий договір.

— Знаєш, Настю, — його голос став глибшим, оксамитовим, — якщо я й справді став твоїм випробуванням, то дозволь мені хоча б пройти його з відмінною оцінкою.

Анастасія стиснула губи в тонку лінію, намагаючись виглядати суворою. Але жар у грудях і ця його дурнувата усмішка робили своє.

— Максиме, — вона нахилилася ближче, їхні носи майже торкались, — мої випробування виживають одиниці.

— Я люблю виклики, — відповів він, ковтаючи її погляд. — Особливо такі... небезпечні.

Її очі заблищали.

— А якщо я скажу, що ти вже на межі поразки?

— Тоді я буду битися до останньої краплі... вина, — прошепотів він і легко провів пальцем по її зап’ястю.

Анастасія відчула, як серце шалено закалатало. Цей чоловік був занадто близько, занадто зухвалий і... занадто привабливий у своїй відкритості.

— Я попереджаю, Максиме. Я не та, хто дозволяє собою грати.

— Ідеально, — його губи затрималися в подиху від її. — Бо я не хочу грати. Я хочу... вчитися. В тебе.

Вона відчула, як гаряча хвиля пройшла тілом. Боже, ідіот. Невже такі банальні фрази змушують її дихати швидше?

— Тільки-но спробуй завалити мій курс, Шумський, — прошепотіла вона, торкаючись його підборіддя кінчиками пальців. — І я сама поставлю тобі найнижчу оцінку.

— А якщо я складу все на відмінно? — його голос став тихішим, нижчим, майже ритуальним.

— Тоді, можливо, я подумаю, чи варто тобі дозволити... маленьку нагороду.

Максим легенько торкнувся її щоки.

— Я вже зараз готовий працювати цілодобово. Без перерв.

Вона відвела погляд, ховаючи посмішку, і зробила ще ковток вина.

— Тоді покажи мені, як ти стараєшся, учню.

— Домашнє завдання, кажеш? — Анастасія поставила келих і схрестила руки, але в очах уже грало полум’я. — Сподіваюсь, це не буде щось із серії “напиши твір на тему кохання з першого погляду”?

— О ні, — Максим обережно наблизився і торкнувся її плеча. — Це буде щось практичне. Дуже... прикладне. Можливо, з використанням твоєї улюбленої подушки.