Якщо падаєш — падай красиво.

Анастасія, як завжди, увірвалась в аудиторію з тією самою царською ходою, ніби ступала не в кабінет, а на сцену великого театру. У руках — ноутбук і стакан кави. У погляді — “не смійте мені сьогодні дихати без дозволу”.

Але доля — найіронічніший сценарист.

Вона спіткнулася. Об поріг. Об життя. Об щось невидиме, але підле.

І саме в той момент, коли її горда постава втрачала рівновагу, він — Максим Шумський — немов герой з реклами дезодоранту, піймав її.

— О, Господи… — просичала вона, зависнувши у його руках.

— А я казав, що колись ми все одно зблизимось, — прошепотів Максим біля самого її вуха, його рука вже впевнено лежала на її талії, а погляд… ну, він і не намагався робити вигляд, що не насолоджується моментом.

Вона завмерла. А він — ні. Він стояв, тримаючи її, як порцелянову статуетку: ніжно, обережно, і... дуже не по-академічному.

— Ти мене відпустиш? — буркнула Анастасія, відчуваючи, що серце стукає занадто голосно навіть для лекційної теми "емоційна регуляція".

— Можна ще п’ять секунд? Це найкраща частина дня.

У залі було тихо, але не скрізь.

Віктор, який саме переглядав конспект за сусіднім столом, напрягся, як струна. Він зіщулився, глянув на руку Максима і виглядав так, ніби от-от зробить комусь гіпноз ударом з ноги.

А Гера…
Гера сиділа в другому ряду з очима розміром з кавуни. Вона ледь не аплодувала.

— Боже, це краще за серіали! — прошепотіла вона сусідці. — Він тримав її, як герой любовного роману, а вона дивилась, як... як жінка, яка не знає, як з цим жити!

Анастасія різко вирвалась із рук Максима, поправила костюм і… вперше за весь час її щоки налились кольором.

— Ви… — почала вона, але забракло слів. Таке траплялось нечасто.

— Так, я. І так, ви приємно пахнете, — додав Максим без найменшого сорому.

— Це був парфум, а не запрошення, — відповіла вона і, голосно стукаючи підборами, пішла до дошки.

Віктор нервово записував щось у зошиті, стираючи кожне друге слово. А Гера вже відкривала Google-док: “Кохання між психологами. Спостереження. Частина перша”.

А Максим? Він сів на своє місце, посміхаючись.

Бо він доторкнувся до її серця. Ну… до її талії, але все одно недалеко.

Максим сидів на кухні у своїй квартирі. Пижонське вино в бокалі, розкидані книжки з психології, ніби він дійсно вчився, і — найголовніше — ідеальний хаос, створений спеціально для випадкового візиту однієї дуже холодної, але дуже чарівної жінки.

Він зітхнув і відкрив телефон.

Максим:
“Пані Долинська, терміново потребую консультації. Психологічне зламання. Хвилювання, плутанина думок, постійні образи жіночого образу в голові. Думаю, це нав’язливий стан.”

Анастасія (через хвилину):
“Це зветься закоханість. Візьміть чай. І перестаньте мені писати після 22:00.”

Максим:
“Я ж серйозно. Почалось з білизни в інтернеті, а тепер мені сниться ваша презентація з прив’язаним стилем прихильності.”

Анастасія:
“…Максиме.”

Максим:
“Я нічого не розумію. У мене панічна атака. Чи еротична. Я вже не відрізняю. Приїдьте, я дам вам пиріг.”

Анастасія:
“Я не їм після 18:00.”

Максим:
“То прийдете просто на пиріг. Дивитись не обов’язково.”

Анастасія (після довгої паузи):
“Ви хочете, щоб я о десятій вечора приїхала до вас додому через пиріг?”

Максим:
“І через нав’язливий стан. І ще… я дивно стою біля шафи. Не впевнений, що це не симптом.”

Пауза. Він завмер, вдивляючись в екран.

І… “Добре. Але максимум на 15 хвилин.”

Максим підскочив так, що мало не зламав стілець. Він бігав квартирою, одягаючи сорочку, бризкаючи парфумом навіть у чай, і прибираючи книги зі стола — залишив лише одну: “Глибока робота. Глибокі почуття. Глибше не буває”.

Коли у двері пролунав дзвінок — він вже стояв як школяр, який вдає, що не чекав нікого, але випадково підпалив аркуш з поезією їй присвячений.

— Доброго вечора, — сказала вона, заходячи. Вона була в сірому пальто, але виглядала так, ніби прийшла читати мораль.

— О, ви прийшли! Це… неймовірно. А я саме… уявляв, як ви заходите. І от…

— Максиме, краще покажіть, де пиріг. І з чого почалась ваша “панічна еротика”.

— З вашого ока, — зітхнув він, — яке ви прикрили волоссям, коли сміялись з Гери. Це був момент. Точка неповернення.

Анастасія закотила очі, але… сіла на диван.

— Почнімо з фактів. Ви мене запросили, я прийшла. Пиріг де?

— В духовці. Але його треба зачекати. 25 хвилин. Час на терапію.

— Ви геній маніпуляції, — пробурмотіла вона.

— А ви — моя найулюбленіша жертва, — посміхнувся він, і, здається, знову трохи перегнув.

Але вона… не встала.

Анастасія сиділа на дивані з таким виглядом, ніби от-от викличе поліцію… або дасть професійну пораду, як впоратись із завислим фліртом.

— Може, вина? — запропонував Максим, уже відкриваючи пляшку.

— Я не п’ю в чужих квартирах.

— А якщо я перестану бути чужим?

— Тоді точно не питиму.

— Ваша логіка мене збуджує, — усміхнувся він, розливаючи вино в келихи. — Це просто… для розслаблення. Можна не ковтати. Просто тримати в руках — як символ вечірньої терапії.

Анастасія взяла келих. Обережно. Наче то був вибуховий пристрій.

— Отже, — почала вона, — скажіть мені, що вас турбує насправді?

— Ваші руки. Ваші очі. Ваш голос, коли ви читаєте визначення емпатії. І той момент, коли ви сказали “психолог не повинен закохуватись у клієнта”, — Максим драматично зітхнув. — Бо тоді я зрозумів, що я приречений.

Вона зробила ковток. Великий. Професійний.

— Максиме, ви маєте усвідомити, що ви — мій студент. І це… неетично.

— Я згоден. Але неетично — це як десерт: не обов’язковий, але всі хочуть.

— Ви фліртуєте навіть із моїми нервами.

— Вони приємні. Дозвольте мені хоча б за них триматися.

— Максиме…

— Так?

— Якщо я попрошу вас замовкнути на десять хвилин — це буде частиною терапії?