Віктор

Максим сидів, як завжди, ближче до Анастасії. Не занадто близько, щоб не виглядати настирливим, і не надто далеко, щоб бачити кожен її рух. Та сьогодні все пішло не за планом.

Віктор.

Цей Віктор, з обличчям наче з реклами заспокійливих, знову наблизився до неї.
— Добрий день, Анастасіє. У вас є хвилинка? Я щось не зрозумів з останньої теми.

Максим завмер. Його очі звузились. “Ага, хвилинка. А потім — обійми? А потім — він допоможе їй ввімкнути проектор?”

Анастасія кивнула. Віктор присів поруч. Максим, який щойно пив воду, зробив такий ковток, що почав кашляти, задихаючись від власної підозри.

— Це щодо технік трансформації негативних переконань… — мовив Віктор, і його рука, неначе в якомусь романтичному серіалі, лягла на її руку.

Максим завмер. Повітря в легенях зупинилось. Світ зупинився. Гера, яка сиділа позаду, зупинилась на пів-писка чіпсів.

"Що це було? Що це за… ніжне торкання?!"

Максим тримав себе в руках. Він не підскочив. Не вліз у розмову. Не кинувся з монологом про “професійну дистанцію в навчальних установах”.

Але він все бачив.

І бачив, як Віктор нахилився ближче.
І як Анастасія посміхнулась. Трохи. Чи не трохи? Може, просто нервово?

Максим у голові уявив, як вибухає, як у нього з рота вилітає дракон, а з вух — пар. Але насправді він просто міцно стис ручку, аж та тріснула.

“Спокійно. Я психолог. Я вчуся. Я дорослий. Я… я зараз заплачу.”

Він відвернувся, вдаючи, що розглядає схему на дошці. Хоча в голові був лише один напис:
“ЇЇ РУКА. ЙОГО РУКА. ОГОЛОСИТИ ВІЙНУ.”

Гера сиділа в останньому ряду, жувала чіпси й з неприхованим ентузіазмом спостерігала за драмою на передовій. Вона навіть зробила нотатку в зошиті: "рука на руці — сигнал небезпеки для Максима. REACT ASAP."

Віктор схилився ще ближче до Анастасії. Анастасія — рівна, стримана, в її очах щось миготіло. А от Максим...

Максим виглядав так, ніби всередині нього згоріла маленька надія. І Гера це побачила. Їй навіть стало трохи шкода його, хоча шкоду вона зазвичай залишала для бездомних котів і зламаних нігтів.

Вона підійшла до нього ззаду, доторкнулась до плеча й прошепотіла:

— Гей, Ромео. Живий?

— Всі живі. Я — особливо. Живі люди теж відчувають пекло.

— Ти виглядаєш так, ніби щойно побачив, як хтось обійняв твою улюблену подушку.

— Це була не подушка. Це була її рука.

— Аааа, класика. — Гера закотила очі. — Ну, слухай, ти або борешся, або складаєш лапки й дозволяєш цьому парфумованому Віктору виграти.

— Я не хочу влаштовувати шоу.

— А дарма. Я от уже з попкорном сижу. І слухай, — вона витягла телефон, — отут повна історія її покупок з інтернет-магазину. Якщо ця інформація тебе не змотивує — я не знаю, що тоді.

Максим глянув на екран. Комплекти білизни. Колір: бордовий. Назва: "Вогонь і пристрасть." Він закусив губу.

— Гера, ти псих.

— Псих? Я геній. І твій персональний купідон. Тільки без стріл. І в кедах.

— Це вторгнення в приватне життя.

— А твій погляд на її плечі протягом двадцяти хвилин — не вторгнення?

Максим зітхнув. Уперше за весь день — з надією.

— Ти думаєш, у мене є шанс?

— Якщо будеш стояти, як кактус, — ні. Але якщо почнеш діяти — є. Хоча б заради справедливості.

— А якщо вона мене відштовхне?

— Тоді ти принаймні дізнаєшся, як почуваються її клієнти на сеансах — розбиті, але вдячні.

П’ятниця. 16:58. Максим сидів у коридорі біля аудиторії, ніби школяр перед першим іспитом. Його пальці перебирав аркуш, на якому акуратно було написано:

"Тема: Емоційна прив’язаність та її прояви в поведінці дорослих"

Підпис: Максим Шумський. Випадково не психопат.

Він вирішив зробити щось неочікуване — бути серйозним. Хоча б на двадцять хвилин. Без жартів, без помпонів і без слів “доля”. Просто — доповідь. Наукова. Поважна. Як вона любить. І якщо це не зачепить її — він офіційно здається. І йде у монастир. Чоловічий. Без Wi-Fi.

— Максим? — пролунав її голос.

Він підскочив, як школяр, якому вчителька поставила руку на плече на перерві після бійки.

Анастасія стояла ззаду, в пальті, з кавою в руках і таким виразом обличчя, наче не вірила, що він справді тут так рано і без жартів.

— Ви що, заблукали? Заняття через кілька хвилин.

— Ні. Я хотів вам щось передати, — він простягнув аркуш. — Це моя доповідь. Теоретично на тему емоцій, а практично… ну, теж на тему емоцій.

Вона взяла лист, трохи скептично, трохи зацікавлено.

— Ви вирішили піти шляхом наукового зваблення?

— Ні! Я просто подумав, що ви звикли до легковажності від мене. А я… ну… я теж вмію бути серйозним.

Вона поглянула на аркуш, і вперше не відповіла одразу. Просто кивнула і... посміхнулась. Хвилинна, але посмішка. Не саркастична. Справжня.

Максим, не повіривши власним очам, зробив одне: мовчки пішов у аудиторію, аби не зіпсувати момент.

А Гера вже чатувала за дверима, захоплено шепочучи:

— Я все бачила. Вона посміхнулась! Це що? Це перемога? Це кохання?! Це... початок!

Максим прошепотів:

— Це хоч щось. А значить — я граю далі.