І знову вона

Максим сидів на кухні у футболці, яку давно збирався викинути. На годиннику — 04:00. За вікном ще спала весна, а він — ні. Не спав уже годину. Не спав через неї.

Він взяв чашку з остиглою кавою, зробив ковток і скривився. Гірка, як її “Будь ласка, не заважайте”. Холодна, як її погляд, коли він учора випадково назвав Фройда “типовим мужчиною з маминим комплексом”.

І водночас — ця кава чомусь теж стала його улюбленою.

— Ну що ж ти, Анастасіє Долинська… — прошепотів він, дивлячись у темряву за вікном. — Місяць. Місяць кожної п’ятниці я бачу тебе — і ніби знову забуваю, як дихати.

Він не був романтиком. Ну добре — був. Але не до дурниць. До Анастасії — став виняток.

Йому 37. Він бачив багато. Але чомусь саме вона — зібрана, спокійна, з сарказмом на губах — здавалася не просто цікавою. Вона була викликом. Як складна задача, яку хочеться вирішити, навіть якщо за це ніхто не ставить оцінку.

Він почав згадувати ту ніч. Не сам факт, що вони опинилися разом — а те, як вона на ранок вдягнула сірий костюм, заколола волосся й подивилась на нього так, ніби нічого й не було.

— Це щось означало, — тихо сказав він. — Не може бути, що тільки для мене.

І саме ця думка була найстрашнішою.

Може, справді — тільки для нього?

Він провів рукою по обличчю.

— Що зі мною не так? — запитав сам у себе. — Я дорослий чоловік. А веду себе, як підліток. Може, це вік? Криза? Чи просто… справжнє щось?

Максим підвівся й вийшов на балкон. Там уже розвиднювалось. Пахло мокрим асфальтом і початком нового дня. Десь унизу гавкнув пес. Реальність поверталась.

— Просто прийду на курс. Як завжди. Сяду. Послухаю. Посміхнусь. Можливо, одного разу — вона посміхнеться у відповідь.

— Сьогодні говоримо про емоційні межі, — почала Анастасія, відкриваючи зошит на кафедрі. — І як їх порушення може руйнувати не тільки стосунки, а й нервову систему психолога.

Вона ні на кого не дивилася. Крім однієї людини.

— Дехто, — її погляд уперся в першу парту, — думає, що флірт — це форма терапії. Нагадаю: це не так.

Максим сидів, як школяр на уроці після витівки. Вдавав, що уважно слухає, але у нього навіть ручка була догори ковпачком. Йому здавалося, що вона сьогодні особливо прекрасна — стриманий пучок, сіра блузка, холодна зневага. Його улюблений стиль.

— Пане Шумський, — сказала вона, не піднімаючи голосу, — якщо ви ще раз принесете мені цукерки з запискою “для вашого підсвідомого”, я влаштую групову терапію. І вона вам не сподобається.

— Це був жарт, — знизав плечима Максим. — Ну, майже. А підсвідоме — річ тонка.

— Ваше почуття гумору — ще тонше. Я ледь не порізалась, — сухо відповіла вона.

— Але ви ж посміхнулись… трошки?

— Я скривилась. То була гримаса болю.

Гера, яка сиділа в другому ряду й пила матча-лате з іменним термосом, схвально кивала. Вона обожнювала їхні словесні бої. Їй здавалося, що це краще за серіал: інтрига, напруга, і, можливо, колись — поцілунок.

Анастасія продовжила лекцію, з кожною хвилиною ігноруючи Максима ще професійніше. Але її почерк став трохи нерівний. І на мить, коли він знову кинув їй погляд — вона зустріла його очі.

На секунду. Але цього було досить, щоб Максим подумав:

“Вона мене вб’є. Але, можливо, не одразу. І це шанс”.

Після заняття Гера залишилась у аудиторії. Вона вдала, що шукає щось у сумці, хоча насправді просто чекала, поки всі підуть.

Максим затримався біля дверей, ніби щось забув. Насправді — все, що йому було потрібно, щойно вийшло з кабінету у сірому костюмі з ароматом кави й легкого презирства.

— Ну, і як давно ви у такому стані? — раптом запитала Гера, схрестивши руки на грудях.

— В якому ще стані?

— У стані “Я закоханий, але вона мене ігнорує настільки сильно, що навіть повітря між нами ображене”.

Максим усміхнувся, спершись плечем об стіну.

— Тобі не здається, що це трохи непрофесійно? Аналізувати почуття іншого курсанта?

— А тобі не здається, що непрофесійно — закохуватись у свого викладача?

Він мовчки підняв брови.

— Лови момент, — Гера сіла на парту. — Я готова стати вашим таємним агентом. Купідоном. Але з дипломом.

— Агентом? — Максим не встиг зреагувати, як вона вже витягла блокнот.

— Ось: “План ПсихоКупідон”. Пункт перший: перестаньте робити тупі подарунки. Ті ведмеді з написом “розкрий мені душу” — це рівень першокласника.

— То вона зберегла ведмедя?! — оживився Максим.

— Це був сарказм. Вона його втопила в горщику з фікусом. Особисто бачила.

— Жорстоко...

— Пункт другий: більше не говоріть про “долю”, “карму” і “енергетичні флюїди”. Ви ж не з секти.

— Це була поетика! — обурився він.

— Поетика не допоможе. Її можна взяти лише точним психологічним розрахунком. Або випадковістю.

Вона змовницьки нахилилась до нього:

— Сьогодні вона їде додому пішки. Я дізналася маршрут. Прогуляйтесь “випадково” тим самим шляхом. Поговоріть. Але не про себе. І не про Фрейда.

— А про що?

— Про неї. Вона звикла, що її всі бояться або ідеалізують. А ти просто стань звичайним. Але з серцем. Без дурних помпонів на ручці.

Максим хитнув головою. Посміхнувся.

— Знаєш, з тебе вийшов би не поганий шпіон.

— З мене вийде чудова подруга для історії, яка закінчиться поцілунком під дощем. А тепер іди. Бо вона вже, мабуть, дійшла до тієї кав’ярні на розі.

Максим швидко вийшов.

А Гера посміхнулась і зробила помітку в блокноті:

“Пункт третій: купити попкорн на наступне заняття. Буде цікаво”.