Фікус

Максим сидів на курсі, розвалившись так розслаблено, що здавалося — він або на пляжі, або в черзі за морозивом. Поки всі конспектували тему «Механізми психологічної адаптації», Максим конспектував... думки про Анастасію.

На аркуші в нього вже були тринадцять сердечок, чотири карикатури на себе в обіймах Анастасії та один, дуже сумнівний за етикою малюнок, де вона йому суворо читає мораль — сидячи йому на колінах.

Максим облизав олівець (непомітно, як йому здавалося) і закусив губу, згадуючи ту ніч. Анастасія... вона не була схожа на жодну жінку, що він знав. Вона була як чорна кава без цукру: спочатку — гірко, потім — шок, а потім ти вже не уявляєш, як жити без цього терпкого присмаку.

"Може, це вік? — думав Максим, дивлячись на її суворий пучок. — Може, після тридцяти семи років чоловік офіційно стає ідіотом, який мріє про любов як школяр?"

Він навіть уявив, як робить їй пропозицію прямо тут, на курсі — стає навколішки, витягає з кишені льодяник і каже: «Будьте моєю солодкою строгостю!»

— Пане Шумський, — перервала його мрії Анастасія, — можливо, ви поділитесь своїми думками?

Максим сполотнів.

— Так… я думав… про… адаптацію! І любов! — випалив він.

Анастасія підняла брову. Клас захихотів.

— Зокрема, про те, — вів далі Максим, вже підриваючи свій авторитет остаточно, — що кохання — це найскладніша форма адаптації! Бо ти мусиш пристосовуватися до її настрою, її погляду, її... запаху... її...

— Достатньо, — перебила його Анастасія, з таким поглядом, ніби збиралася заборонити йому дихати в радіусі двох метрів.

Максим зніяковіло поправив сорочку, яка вже й так давно з'їхала на одне плече.

— Я просто... дуже люблю психологію! — додав він і підморгнув.

В аудиторії хтось давився сміхом.

Анастасія підійшла до дошки й так сильно натиснула маркером, що здавалося, зараз зламає дошку.

Весь урок Максим чесно намагався слухати тему. Але з кожним її рухом — з кожним клацанням каблуків по підлозі, з кожним її ковтком кави — його мозок безжально скочувався у нові фантазії.

У якийсь момент він навіть записав у зошит:

> «Терміново! Купити обручку. Поки не вигнали.»

Коли дзвоник на перерву продзвенів, Максим скочив з місця, ніби його підстрелили, і щосили побіг до неї. Мабуть, трохи занадто щосили, бо по дорозі зніс табурет.

— Анастасіє! — вигукнув він, затинаючись. — Я... я хотів поговорити! У мене... емоційна криза!

Вона подивилась на нього, як на експонат з музею невдалих ідей.

— Вона буде ще більша, якщо ви не відпустите мій стілець, пане Шумський, — відповіла вона.

Максим швидко випустив стілець, який тримав замість її руки.

"Але вона хоча б не відправила мене в нокаут," — подумав він із задоволенням. — "Це прогрес."

— Ви завжди тримаєтесь так, ніби от-от когось виженете з аудиторії, — почав Максим, з обережною усмішкою, стоячи поруч з Анастасією біля кавоварки. — Це… з дитинства?

— Ні. Це з першого дня вашого приходу, — відповіла вона, не відводячи погляду від чашки. — Я одразу зрозуміла: спокій закінчився.

Максим зробив вигляд, ніби образився. Дуже драматично, з притиснутими до грудей руками.

— Жорстоко. А я вже подумав, що ви мене терпите. Принаймні як частину інтер'єру. Типу фікус у кутку.

— Фікуси мовчать, — кинула вона. — Ви — говорите. Багато. І фліртуєте зі всім, що дихає.

— Тільки з вами! — блискавично зреагував він.

— Ще гірше, — зітхнула вона. — У вас усі жінки викликають прив’язаність?

— Лише ті, хто хоч раз поглянув на мій конспект і не заплакав, — серйозно відповів він.

Анастасія не втрималась — кутик її губ сіпнувся. Максим це помітив і відразу зрадів, як собака, що побачив м'ячик.

— От! Бачите! Ви посміхнулись! Це прорив! Я запишу в зошит: "усмішка отримана, контакт з альфою встановлено".

— Альфою?

— Ви — лідер. Ви — богиня мислення. Ви — крижана принцеса з дипломом кандидата наук. Ви — мій психологічний фінал-бос!

— І що ж ви хочете зробити зі своїм "босом"? — спитала вона, з прищуром.

— Ну, спочатку — здобути її повагу, потім — симпатію, а потім, якщо пощастить… отримати її номер телефону.

— Ви серйозно? — вона присіла за стіл, склавши руки на грудях. — Ви хочете, щоб я дала вам номер?

— А раптом це буде наш спільний номер. Дому. У Карпатах. З каміном. І собакою на ім’я Психея?

— Максиме, — вона затиснула перенісся пальцями, — чому ви не можете бути хоча б п’ять хвилин... нормальним?

— Бо мені п’ять хвилин достатньо лише, щоб зрозуміти: я закоханий у власну катастрофу. А вона в сірому костюмі і з пучком.

Тиша.

Анастасія подивилась на нього. І навіть не злісно. А якось... по-людськи втомлено.

— Вам точно треба до психолога.

— Я вже знайшов. Вас.

— Я — не ваш психолог.

— Тоді хоч дозвольте стати вашим учнем. В усіх сенсах.

Вона зітхнула так, ніби несла тиждень мішок з картоплею на спині.

— Підіть уже хоч каву зробіть. І не лийте цукор, як минулого разу. Я думала, в мене пульс зупиниться.

Максим пішов до кавоварки. І, звісно, послизнувся на рівному місці. Але, як справжній мрійник, зумів не пролити каву, і навіть вигукнув:

— Все під контролем! Як мої почуття до вас!

Анастасія обернулась до вікна. Щоб не бачити. Щоб не сміятись. Щоб не... ну, щоб не звикати.

Бо з такими — звикнути страшніше, ніж закохатися.