Після практики

Практика завершилась, і всі студенти, зібравшись в залі, почали обговорювати свої успіхи. Атмосфера була спокійною і навіть веселою. Діти, яких вони зустріли, залишили на них глибоке враження, а сам процес спілкування змусив кожного з них подивитись на свою роботу з нової перспективи.

Анастасія сиділа на самому кінці столу, намагаючись виглядати стримано, як зазвичай, але сьогодні її погляд був м'якшим. Вона навіть посміхалася, спостерігаючи, як студенти діляться враженнями. Її серйозна постава залишалася, але в її поведінці було дещо легше, ніж зазвичай. Вона говорила з ними, як з рівними, і навіть дозволила собі трохи жартувати.

— Ірина, твоїм дітям подобається твоє емоційне ставлення до них, — казала Анастасія, посміхаючись. — Але не забувай про рівновагу. Твоя енергія повинна не лише вражати, але й допомагати дітям навчатися і рости.

Ірина, трохи червоніючи, кивнула і подякувала.

— А ви, Віктор, знаєте, як побудувати довіру, навіть коли діти закриті. Але потрібно також бути гнучким. Ваша серйозність – це ваша сила, але важливо, щоб діти не відчували вас як стіну.

Віктор відповів коротко, трохи вражений тим, як Анастасія так точно помітила його сильні сторони.

Максим сидів навпроти Анастасії, і не міг не помітити, як змінилася її поведінка сьогодні. Вона, безумовно, була відома у своїй сфері. Всі її нагороди, грамоти і заслуги були відомі серед колег і студентів, і її серйозність, безсумнівно, додавала їй авторитету. Проте, зараз, у цій обстановці, серед студентів та дітей, вона виглядала зовсім іншою. Вона була простою жінкою, яка не боялась бути щирою і м'якою. Вона сміялась і слухала учнів, не виступаючи з моральними лекціями, як це зазвичай буває.

Максим, не зовсім розуміючи, що саме його вразило, вслухався у її слова. Уявлення про неї, яке він мав до цього, поступово змінювалось. Анастасія була одночасно сильною і вразливою, серйозною та легкою, авторитетною і людяною.

— Максиме, — звернулась вона до нього, коли настала черга його відповіді, — твоя спроба зібрати дітей і змусити їх говорити була хорошою. Але не забувай, що діти не завжди готові відкритись одразу. Важливо дозволити їм розповідати свої історії без тиску.

Максим почув ці слова, і хоча вони не були жорсткими, відчув у них певну насмішку, яка відразу змусила його задуматись.

— Так, я зрозумів, — відповів він, посміхаючись, намагаючись показати, що взяв до уваги її зауваження. — Я, здається, спробував більше націлитись на результат, а не на сам процес.

Анастасія кивнула, відчуваючи, що йому ще треба багато чого зрозуміти, але він йшов у правильному напрямку.

Всі студенти обговорювали свої враження, коли Анастасія помітила, що один з учнів, Дмитро, мовчить. Це був той самий хлопець, з яким Віктор працював під час практики.

— Дмитре, — звернулась вона до нього, — як ти відчуваєш себе після сьогоднішнього заняття?

Дмитро підняв голову, дивлячись на неї, і трохи нервово почав:

— Я… я просто не розумію, як дітям можна сказати, що вони можуть довіряти нам. Як ми можемо бути для них прикладом?

Анастасія посміхнулась, слухаючи його питання. Вона розуміла, що ці слова народжуються з його внутрішньої боротьби і невпевненості.

— Це нормально, — сказала вона м’яко, — і це чудове питання. Довіра — це не щось, що можна просто сказати. Вона будується через наші дії, через час, який ми проводимо разом. Вона приходить, коли дитина відчуває, що ми там для неї.

Максим, що уважно слухав її, не міг не помітити, як вона точно знаходить підхід до кожного студента. Її слова, навіть у таких простих ситуаціях, мали глибину. Він відчував, що ще багато чого не розуміє, але її присутність наче відкривала нові горизонти.

Анастасія подивилась на годинник і піднялась.

— Добре, ми завершили наше обговорення, — сказала вона, встаючи. — Завтра на нас чекає новий день, і ми маємо продовжити вчитися, не тільки з теорії, але й з практики.

Студенти почали збирати свої речі, обговорюючи між собою завдання на наступний день. Анастасія залишилася на кілька хвилин одна, спостерігаючи за ними. В її очах було тепло і спокій. Вона бачила, як вони ростуть, як намагаються впоратись з важкими моментами, і знала, що кожен з них має свій шлях.

Максим підійшов до неї, коли студенти розходились.

— Анастасіє, — сказав він, трохи збентежено, — дякую за ваші поради. Мабуть, я справді мав більше думати про дітей, а не про… все інше.

Анастасія глянула на нього з деяким співчуттям, але її погляд був теплим.

— Це важливо, Максиме. І ти на правильному шляху, просто… не забувай про серце, коли працюєш з людьми. Вони повинні бачити тебе справжнім.

Максим стояв ще кілька секунд після того, як Анастасія пішла, і спостерігав, як її фігура зникає за дверима. Його думки переплітались: від почуття, що він дійсно хоче змінитися, до сумнівів, чи вдасться йому це. З її кожним словом, кожним поглядом він відчував, як вона віддаляється від нього, якби не побачила в ньому нічого більше, ніж просто учня, який намагається отримати її увагу.

Звісно, вона не була звичайною жінкою. Вона була тим, до кого прагнули бути ближчими всі — її студенти, колеги, і, можливо, навіть діти, з якими вона працювала. І що важливо — вона це відчувала, але зберігала відстань, яка не дозволяла нікому наблизитись занадто сильно.

Максим стояв і думав про це, коли його погляд знову впав на інших студентів. Ірина вже встигла піти з групою дітей, а Віктор залишався біля дверей, обговорюючи з Катериною завтрашнє завдання. Дмитро, який все ще перебував під враженням від сьогоднішнього уроку, виглядав не таким замкнутим, як на початку практики. Його погляд був яснішим, хоча ще можна було помітити напругу на його обличчі.

Але навіть у цьому хаосі Максим знову відчував тягар — що ж він насправді шукає? І чи є у нього шанс отримати щось більше від Анастасії?

Він зібрав свої речі і вийшов на вулицю, намагаючись перемогти власні роздуми. Вітер був холодний, але він не звертав на це увагу. Все, про що він міг думати, це її погляд, її слова, її легка посмішка. Він не міг зрозуміти, чому його так це бентежить, чому він не може просто припинити думати про це.