Тіні між нами

Анастасія сиділа перед Максимом, її руки стиснуті на столі. Вона не знала, як реагувати. Слова, які він сказав, не давали їй спокою. Вона намагалася триматися, але кожен його погляд проникав глибше, ніж вона могла собі дозволити. Вона відчула, як його слова заповнили простір між ними, ставши важкими, як бетон.

Максим не відводив погляду від неї. Його очі не виражали злість чи розчарування. Це була просто тиша, яка говорила більше, ніж будь-які слова. Він залишався непорушним, спокійним, але внутрішньо він був на межі вибуху. Вони обоє це відчували. Їхня гра зайшла занадто далеко, і вони знали, що вже не могли повернутися назад.

— «Я не знаю, що ти хочеш від мене», — вона сказала це, ніби шукаючи пояснення, хоч і сама не була певна, чи це питання більше до себе, чи до нього. В її голосі звучала втома, але й недовіра. «Ти змушуєш мене відчувати себе так, ніби я граю якусь роль. Але я не хочу грати.»

Максим на хвилину замовк. Його погляд змінився, став більш м'яким, але в ньому все одно залишалася та сама непохитність.

— «Ти думаєш, що я хочу, щоб ти грала?» — його голос став м'якшим, але його слова звучали відверто, прямолінійно. «Я хочу, щоб ти була собою. Я хочу, щоб ти відпустила цей захисний механізм і перестала тримати дистанцію, яка між нами виникла.»

Анастасія не знала, що відповісти. Він не змушував її, не принижував, не маніпулював. Він просто говорив те, що було у нього на душі, і це її вразило. Вона, звичайно, розуміла, що між ними є якусь напруга, яка вже давно стала більшою, ніж просто професійні відносини, але вона ніколи не дозволяла собі думати про це серйозно. Вона вважала, що зможе уникнути цієї ситуації, просто не зважаючи на нього, але його слова змусили її усвідомити: це більше не можна ігнорувати.

Вона зробила ще один ковток коктейлю, а потім поставила склянку на стіл, знову зустрівши його погляд.

— «Що ж, я теж не можу більше це ігнорувати», — сказала вона тихо, і її слова стали менш впевненими, але в них з'явилася тінь сумніву. Вона зрозуміла, що не може вічно триматися на відстані, навіть якщо це було її захисним механізмом. Вона боялася втратити контроль над ситуацією, а контроль для неї завжди був важливий.

Максим нахилився до неї, трохи наблизившись.

— «Ти не можеш постійно триматися осторонь, Анастасіє», — його голос став трошки гірким, як запах сигарети, що залишає після себе неприємний, але важливий слід. «Ти боїшся. Боїшся втратити те, що ти намагаєшся контролювати. Але ми обоє знаємо, що це не може тривати вічно.»

Вона не відповіла, тільки дивилася на нього, відчуваючи, як її серце починає битися швидше. Він був правий. Вона дійсно боялася. Боялася його впливу, боялася того, що могло статися, якщо вона відкриється перед ним.

Всі ці місяці, всі ці ігри, все це було для неї способом захисту. Вона не була готова дозволити йому пройти через стіну, яку вона збудувала навколо себе. Але з кожним його поглядом, з кожним його словом ця стіна ставала тоншою. І сьогодні, в цьому барі, вона вже відчувала, як вона ламається.

— «Можливо, я не боюся тебе», — вона сказала це вперто, хоча всередині її голос звучав набагато слабше. Вона намагалася переконати себе. «Можливо, я просто не готова.»

Максим злегка посміхнувся, але його посмішка була сумною. Він був майже переконаний, що вона все розуміє, але їй потрібно було більше часу, щоб прийняти це.

— «І не готова до чого?» — запитав він, голос його став м'якшим, але в ньому звучала та ж сама впертість. «До мене?»

Анастасія затремтіла. Вона не була готова до цього запитання, не була готова до його зізнань. Вона відчула, як її серце стискається. Щось змінилося в її відношенні до нього після того, як він сказав це. Чи була вона готова до нього? І чому це питання так глибоко відгукнулося в її душі?

— «Можливо...» — вона врешті-решт зважилася на ці слова, хоча сама не була впевнена в їх значенні. «Можливо, я не готова до того, щоб це стало чимось більше. Я не знаю, чи готова я дозволити це собі.»

Максим сидів поруч з нею, мовчав, не поспішав з відповіддю. Він не міг змусити її прийняти те, що він вже знав: вони не могли просто залишити все так, як було. Але він не примушував її до вибору. Вона повинна була сама зробити крок до нього, самостійно вирішити, чи готова вона змінити правила цієї гри.

Вони сиділи в тиші, кожен з них розмірковував над тим, що сказано і що ще залишалося невимовленим. І в цій тиші обидва усвідомлювали, що більше нічого не буде таким, як раніше.

— Максиме, — нарешті промовила Анастасія, не дивлячись на нього. Її голос був тихим, але чітким, як поріз папером. — У тебе... дуже цікаві методи впливу на жінок.

Він усміхнувся, відкинувшись на спинку барного стільця.

— І працює? — запитав з тією зухвалою самовпевненістю, що викликала в ній або сміх, або нервове око.

Вона зиркнула на нього з-під брів, випрямившись. Її пальці ковзнули до нової склянки, але вона її не торкнулась.

— Це не робота. Це життя. Тут не повинно бути маніпуляцій, — вона глянула на нього суворо. — І взагалі, чому ти тут?

— Я? — він зробив вигляд, що здивований. — Я завжди ходжу в бари саме тоді, коли мої найулюбленіші психологи вирішують втопити свої тривоги в ромі та лімі.

Анастасія не витримала і закотила очі. Бармен за барною стійкою навіть на мить перестав натирати келихи, відчувши, що тут відбувається щось... кумедне й трохи небезпечне.

— Ти слідкуєш за мною?

— Я? — він театрально приклав руку до серця. — Ніколи! Я просто випадково був у твоєму районі. Випадково проходив повз. Випадково заглянув. Випадково сів. І абсолютно невипадково замовив тобі коктейль «Серйозність з присмаком роздратування».

— Здається, ти плутаєш коктейлі з характером, — сухо відрізала вона.

— А ти — характер з коктейлем, — відповів він.

Вони замовкли на кілька секунд, і ця тиша вже була не напруженою, а дивно затишною. І саме в цій тиші Анастасія нарешті дозволила собі щось небезпечне: розслабитись. Вперше.