Тридцять сім відтінків шоку

— Тридцять сім?.. — Анастасія дивилась у журнал реєстрації, ніби він щойно розповів їй, що Максим Шумський — позашлюбний син Бреда Пітта і Білла Гейтса.

Вік стояв там, як виклик: 37 років.
Тридцять. Сім.

Вона повільно перевела погляд на двері, за якими якраз пролунав гучний голос Максима:

— "Анастасіє Віталіївно, я сьогодні приніс вам свій конспект. Тільки не смійтесь — я писав його під ковдрою з ліхтариком, як у школі!"

Вона вклала журнал у шухляду, глибоко вдихнула, і коли він зайшов, подивилась на нього новими очима. Чоловік, що досі здавався їй великим, шумним підлітком, раптом почав виблискувати… іншим світлом. Не кращим — але небезпечним.

— Ви... тридцять сім, — вирвалось у неї замість «добрий день».

Максим зупинився. Посміхнувся. Нахилився до неї через стіл, і вже не як веселий студент.

— А ви тільки зараз це дізнались? Я думав, ви давно це використовуєте проти мене.

— Я? — вона схрестила руки. — Проти вас? Це не дитячий гурток.

— А якби був — ви б точно були найсуворішою вихователькою. З тих, що змушують ставити крапки над «і»... і крапки в особистому житті.

— У вас є особисте життя?

— Тепер почалось, — відповів він і повільно присів навпроти, не відводячи погляду.

Анастасія збилась. Серйозно. Її пучок, зібраний ідеально, відчув, як одна пасемка волосся хоче втекти. Вона зібралась, як армія перед наступом.

— Ви прийшли здавати конспект?

— І ще дещо.

— Що саме?

Максим нахилився ближче. Надто ближче.

— Я прийшов сказати, що викладачі старших чоловіків не лякають. Вони їх захоплюють.

— Ви натякаєте, що... ви — мій тип?

— Ні. Я натякаю, що я знаю, який у вас тип. І я в нього вписуюсь краще, ніж цей костюм — у ваш стиль.

Він подивився на її сірий костюм так, ніби щойно уявив, як вона скидає його на підлогу (костюм, не погляд).

— Вам раджу зосередитись на навчальному матеріалі, — сказала вона сухо, хоча голос трохи задрижав.

— Я вчуся. Просто… більше на практиці, ніж в теорії, — сказав він і підморгнув.

Анастасія зробила вигляд, що дивиться у папери. Але всередині в неї палало.
Тридцять сім… Чорт забирай, він і справді виглядає на тридцять. Але фліртує як сорокарічний з дипломом спокусника.

Він підвівся.

— Анастасіє Віталіївно, якщо ви колись захочете перерву від ваших методичних інструкцій — я завжди готовий… до практичного заняття. Без аудиторії.

І пішов.
Повільно.
Навмисно.

А вона ще довго сиділа з ручкою в руці, яка нічого не писала, але дуже чітко натякала, що цей студент — небезпечніший за контрольну в п’ятницю.

Анастасія зайшла в аудиторію рівно на 9:00, як завжди. І як завжди — зі зібраним пучком, чітким планом лекції і нульовою терпимістю до будь-яких "вибриків".

Але цього разу щось пішло не так уже на першій хвилині.

На столі лежав лист. Складений рівно вдвічі, з написом: "Для вас. Важливо."

Вона підійшла, обережно розгорнула — ніби це могла бути бомба.
І це справді була бомба. Емоційна.

Всередині — один аркуш. На ньому великими літерами:
"Сьогодні я сидітиму мовчки. Але тільки якщо ви подивитесь на мене хоча б тричі."

Підпису не було. Але вона вже знала почерк. І стиль. І цю нахабну грайливість між рядками.

Максим сидів у другому ряду. У білій сорочці.
Не футболці.
Не светрі.
Сорочці.

І виглядав… ну. Скажімо так — не як той, хто вчора просив не виключати його з курсу за "надмірну експресію".

Вона прочитала записку вдруге. І втретє. І, звісно, випадково — глянула на нього.

Раз.

Він підняв брову. Усміхнувся так, ніби вона щойно йому щось пообіцяла.

Вона різко опустила голову в конспект.

— “Добре. Починаємо тему: ‘Емоційне дистанціювання в професійних стосунках’,” — сказала вона голосом, який мав бути крижаним, але зрадливо тремтів.

Через десять хвилин вона знову на мить поглянула на аудиторію. І знову — на нього.

Два.

Він кивнув. Повільно. Як людина, яка веде в шахах на три ходи вперед.

— “Скажіть, будь ласка,” — раптом підняв руку Максим. — “А емоційне дистанціювання — це коли викладач робить вигляд, що не помічає, як її студент сьогодні одягнув сорочку замість футболки?”

Група засміялася. Анастасія закусила губу.

— “Це коли студент забуває, що викладачі все ще можуть виставити йому оцінку.”

— “А якщо студент уже виставив оцінку викладачці? ‘Десять із десяти, рекомендую. Особливо, коли сердиться’.”

Три.

Вона подивилась йому в очі. Прямо. Гостро.
Але замість злості… там був вогонь. І щось схоже на тривогу.

Вона не повинна це відчувати.

— “Ви граєтеся, Максиме.”

— “А ви — надто довго не грали. Час трохи посунути межі.”

Вона зробила паузу. Надто довгу. А тоді — повернулась до дошки. Написала тему лекції з такою силою, що крейда ледь не зламалась.

А в голові вже звучало:

"Раз, два, три… Він виграв."