Розділ 2 "Нічні Харцизи'

Ніч розлилася над степом важкою, чорною смолою. Поки на хуторі Пащихи вщухали останні пориви грози, за кілька верст звідти, у густих байраках, повітря було наче наелектризоване. Остап ішов швидко, майже не дивлячись під ноги. Його єдиним орієнтиром були зорі, що зрідка проглядали крізь розірвані хмари, та незламне батьківське передчуття, яке палило груди вогнем.
​Він уже минув глибоку балку і заглибився в старий дубовий ліс, де сторічні дерева сплелися кронами, утворюючи живий коридор. Чумацька торба тиснула на плечі, а висока трава, мокра від недавньої зливи, оббивала ноги.
​Раптом Остап зупинився як укопаний. Чумацьке око, звикле помічати будь-який рух у нічному степу, вловило чужорідну тінь за товстим стовбуром дуба. Тріснула суха гілка. Рука Остапа інстинктивно лягла на пояс, намацуючи руків’я ножа, захованого за широким шкіряним чересом.
​— Агов, подорожній! Куди так поспішаєш на ніч дивлячись? — Крізь морок пролунав хрипкий, глузливий голос.
​З темряви чагарників один за одним випірнули три силуети. Лихі люди. Харцизи, які роками промишляли розбоєм на чумацьких трактах, підстерігаючи одиноких мандрівників. На них були брудні, порвані жупани, а в руках тьмяно зблиснула зброя — у когось крива татарська шабля, у когось важкий кістень на ланцюгу.
​— Іду своєю дорогою, нікого не чіпаю, — глухо й спокійно відказав Остап, розправляючи широкі плечі. Внутрішньо він уже згрупувався, мов розлючений звір перед стрибком. — Пропустіть по-доброму. Мені додому треба.
​— Додому? — перепитав той, що йшов попереду, плюнувши під ноги. — Додому ти тепер хіба що поповзеш. Скидай торбу, знімай черас і чоботи, якщо жити хочеш, чумаче!
​Часу на роздуми не було. Найближчий розбійник із коротким ножем кинувся вперед, намагаючись поцілити Остапу в живіт. Але Остап недарма роками крутив важкі колеса маж і тримав за роги диких волів. Сила в його руках була неймовірна.
​Остап різко хитнувся вбік, ухиляючись від леза. Тієї ж миті він перехопив зап’ястя нападника своєю залізною долонею і так крутонув, що кістка тріснула, мов суха лоза. Розбійник закричав від болю, випускаючи зброю, а Остап з усього маху вліпив йому важким чоботом у груди, відкинувши в кущі.
​— Ах ти ж пес! — заревів другий, розмахуючи кістенем. Важка залізна куля на ланцюгу зі свистом розсікла повітря над самою головою Остапа, ледве не зачепивши скроні.
​Остап рвонув із плечей важку полотняну торбу з сухарями та салом і, використавши її як щит, крутнув перед собою. Важкий кістень намертво заплутався в грубій тканині. Скориставшись цією секундою, Остап шарпнув торбу на себе, підтягуючи розбійника ближче, і кулаком правої руки, який за розмірами нагадував добрий обушок сокири, вдарив харциза прямо в щелепу. Той замертво рухнув на мокру траву.
​Залишився третій — очевидно, ватажок. Він тримав шаблю і діяв обережніше. Побачивши, як швидко чумак розправився з його поплічниками, він засичав від люті й почав обходити Остапа колом.
​— Не на того напав, волоцюго, — важко дихаючи, процідив Остап. Він вихопив з-за пояса свій довгий чумацький ніж. Його сталь не блищала в темряві, але була гострою.
​Ватажок кинувся в атаку, роблячи швидкий випад шаблею. Остап встиг виставити під удар свій шкіряний черас — товста корова шкіра прийняла удар на себе, шабля лише чиркнула, лишивши глибокий слід, але не пробила захист. Проте лезо пройшлося вище, зачепивши Остапові ліве плече. Гаряча кров миттєво просочила дегтярну сорочку.
​Біль не зупинив батька — він лише додав йому скаженої, первісної люті. Перехопивши дихання, Остап зробив оманливий рух ліворуч, а сам правою рукою перехопив руків'я ножа зворотним хватом і з усього маху рубав навідмаш. Важкий удар ліктем межи очі приголомшив ватажка, а наступний поштовх корпусом збив його з ніг. Харциз упав, випустивши шаблю, і перелякано поповз назад, закриваючи обличчя руками.
​— Геть із моєї дороги… Бо наступного разу не пожалію! — важко, зі свистом видихнув Остап, тримаючись рукою за закривавлене плече.
​Розбійники, зрозумівши, що цей чумак готовий битися на смерть, більше не ризикували. Ті, що могли триматися на ногах, підхопили свого оглушеного товариша і з тріском розчинилися в нічних хащах.
​Остап залишився один посеред лісової галявини. Голова пашіла, рана на плечі пекла вогнем, а серце стукало в грудях, як шалений дзвін. Він підняв свою розірвану торбу, перев’язав плече шматком чистого полотна, що знайшовся всередині, і, хитаючись від утоми, але не зупиняючись ні на мить, рушив далі.
​Кров повільно капала на нічну землю, але попереду, крізь чорні стовбури дубів, уже починало сіріти небо. До хутора Пащихи залишалися лічені версти.