Розділ 1 Чумацька дорога

​— Остапе… Агов, Остапе! Спиш, чи що?
​Глухий людський голос ледве проривався крізь важкий, надривний рип незмазаних коліс. Дорога тяглася нескінченною пильною стрічкою, розпеченою травневим сонцем. Великі рогаті воли-половики, низько схиливши голови під важкими дерев’яними ярмами, ліниво переставляли ноги, тягнучи за собою дубові мажі. Осі возиків були густо змазані чорним дьогтем навпіл із салом, але від спеки та важкої ваги — по шістдесят пудів кримської солі й тарані на кожному возі — колеса все одно скаржилися на долю тужливим скрипом.
​Це був Остап Пащиха — кремезний, засмаглий до чорноти чумак із глибокими, втомленими очима. На ньому була груба сорочка, просочена дьогтем, щоб у степу не чіплялися воші та гнус, а на поясі висів широкий шкіряний черес із ножем та кресалом. Батько, який ще не знав, що минулої ночі на його рідному хуторі, названому колись на честь його ж козацьких пращурів, народилося нове життя. Чумацька валка, що складалася з трьох десятків возів, уже третій тиждень повільно рухалася Чорноморським трактом у бік Полтавщини.
​Поряд, похитуючись у такт руху, крокував його давній побратим Іван. Він поправив крисатий солом'яний бриль, засмальцьований від щоденної праці, витер піт із чола й заговорив своєю звичною, старою мовою:
​— Ой, важкі нині часи настали, брате Остапе… Земля суха, побори на заставах великі, а дорога чумацька — мов та лотерея у Бога. Ледве живі з того Сиваша ноги приволокли. То лихоманка косила хлопців, то бандюки кримські на переправі чигали. Добре хоч, татари за сіль ціну не заломили надто, та й риби в'яленої повно завантажили — аж рогожі тріщать. Везу своїй старій та діткам гостинця, аби хоч зиму перебитися якось, та корову купити. А ти що, все думу думаєш, аж люлька з рота випадає?
​— Думаю, Іване, думаю… Серце так і крається, наче вдома щось коїться. Дружина ж на останніх днях залишалася, як ми ще навесні в дорогу рушали. Усе молю Всевишнього під кожним придорожнім хрестом, аби полегшив її муки. Якщо застанемо живими-здоровими, і коли Бог сина пошле… Назву його Іллею. На честь Громовержця. Вірю, що сильний буде чоловік, міцний, мов дуб, і доля його стороною не обійде.
​— Добре ім’я, козацьке — кивнув Іван, висікаючи кресалом іскру, щоб підпалити в люльці міцний самосад. — Дай то Боже, аби так і було. Але ти не квапся, Остапе, шлях ще далекий, а воли наші, бач, ледве дишуть від пилюки.
​Тільки-но Іван вимовив ці слова, як попереду пролунав важкий, тріскучий хрускіт. Мажа Остапа різко нахилилася набік. Передні воли перелякано рвонули вбік, заплутавшись у занозах. На превелике лихо, права задня вісь, витесана з ясеня, не витримала ваги кримської солі й репнула навпіл, а колесо, вивернувшись, полетіло в придорожній бур'ян.
​Сонце вже невблаганно сідало за обрій, фарбуючи степ у криваво-багряні кольори. Вечір опускався стрімко, дихаючи прохолодою і запахом полину.
​— Еге-ге, приїхали… На ніч дивлячись, — бідкався Іван, оглядаючи поламану вісь. — Без сокири й запасної чеки тут нічого робити, до темряви не поладнаємо, треба міняти весь підток. Тут неподалік, за балкою, є невелике поселення з постоялим двором. Треба воли туди волочити, аби хоч заночувати під стріхою і скотину напоїти.
​Зібравши останні сили, чумаки підважили мажу дрюком. Повільно, тримаючи перекошений віз руками, щоб сіль не просипалася на землю (бо то був би страшний гріх і збиток), валка дісталася до околиці села. Волів поставили в загороду, кинули їм оберемки сіна, а самі рушили до великої дерев'яної корчми.
​Усередині панував сутінок, пахло дегтярним милом, дешевою горілкою та житнім хлібом. На великих дубових столах стояли глиняні куманці. Чумаки та місцеві селяни сиділи нерухомо, затамувавши подих. У кутку, примостившись на лаві під засидженими мухами іконами, сидів сивий, сліпий Кобзар. Його вузлуваті пальці повільно, але впевнено торкалися струн кобзи, і по хаті лилася тужлива дума про турецьку неволю та козацьку долю.
​Остап сів на край лави, підперши голову кулаком. Раптом, під час найвищого, найтужливішого акорду, коли кобзар заспівав про народження козака в чистім полі, серце Остапа шалено забилося. Перед очима наче спалахнув яскравий вогонь, а в грудях защеміло так, що забракло повітря. Батьківське передчуття, сильне й незаперечне, наче грім серед ясного неба, вдарило в голову: Народилося! Дитя вже на світі! І йому, Остапу, треба негайно бути там.
​Він став на ноги, важко дихаючи, аж стілець під ним хруснув. Навіть кобзар на мить замовк, обірвавши пісню на півслові, відчувши цей раптовий рух.
​Остап рішуче підійшов до сивого отамана валки — досвідченого чумака, який тримав у руках порядок і сувору дисципліну в дорозі:
​— Батьку отамане! — голос Остапа тремтів від напруги. — Запрягати треба. Мені їхати швидко, прямо зараз. Серце підказало — дитина в мене народилася! Не можу я тут сидіти, душа з тіла рветься!
​Отаман повільно випустив густий дим із люльки, поправив довгі сиві вуса й суворо, з батьківським докором подивився на Остапа:
​— Ти що, хлопче, блекоти об'ївся серед ночі? Поглянь за вікно — око виколи, темрява така, що шляху не розгледіти. Воли стомлені, паші доладно не поїли, колесо твоє в трісках, а вісь міняти треба пів дня. Та й люди вже розпряглися, задумалися про відпочинок після важкого переходу. Куди ти по такій темені рушиш? Не пущу я валку під укіс, і волів серед нічного степу татарам чи вовкам не підставлю через твої вигадки. Чекай ранку, зійде сонце — тоді й ладнатимемося.
​— Не хочете їхати — як знаєте! Валці шкоди не зроблю. А я чекати не буду. Якщо вози не рушать, я пішки піду! Тут напряму через балки до мого хутора Пащихи вже недалеко залишилося, за ніч лісами та ярами дістануся. Сіль мою догляньте.
​— Та куди ти, Остапе, схаменися! Пропадеш у нічних байраках! — кричав навздогін наполоханий Іван, але все було марно.
​Остап не слухав нікого. Він вибіг на темне подвір'я, підійшов до своєї зламаної мажі, скинув із неї полотняну торбу з сухарями, шматком сала та свяченою водою. Міцно перев'язав її мотузкою і закинув собі на широкі плечі. Не чекаючи світанку, не боячись нічної чорноти, звірів чи лихих людей, Остап швидким, широким кроком рушив за ворота.
​Він ішов туди, де за краєм світу, під крилом буремного грозового неба, на нього чекав маленький син Ілля.