Довга дорога додому

Ходять легенди, що в світі повно дивних місць. І інколи щасливцям вдається доторкнутися до дива.
Мені тоді минав третій десяток. Життя давило з невимовною силою. Власне я тонув, тонув у світі людей і інформації. Колись я мав все: друзів, місце в соціумі, конкурентів. Колись мене ставили в приклад. Наївна дитяча пісочниця і гра в життя. А що тепер, тепер я був за бортом, світ рухався в перед. А я ні. Я звик жити за шаблоном « маминого сонечка» і ніколи не докладати зусиль. І ось тепер я знову повертався в рідне село з чергової невдачі. Мене знову звільнили. Вулиця була порожньою хоча нині був час пік. Хоча чого ж я чекав, всі певно були на городах. Я йшов і нічого не помічав. Жодного з див природи довкола. Очі, які колись мріяли про зорі і світилися від того, що взнали щось нове тепер дивилися в чорний асфальт. Я відчував себе мертвим. Ні я вже не жив, я існував. Дорога привела мене до дому. Точніше до того місця де я провів свої юні роки. Я відчинив хвіртку. Пес з яким я давно не бачився підбіг до мене. Він кілька секунд обнюхував мене, а потім кинувся обнімати. Я ж не розумів його радості. Хоча і погладив. Так пес єдиний кому не важливо як добре я знаю англійську і скільки я заробляю. Емоції нахлинули на мене. Цей старий комок шерсті враз оживив мою душу. І від того туга стисла серце. Як би я хотів показати йому світ, хотів би більше грати з ним. За весь час , що я шукав себе мій єдиний друг вже порядком зістарився. Я міцно притис пса, ховаючи сльози. Старий пес провів язиком по моїй щоці. Він все зрозумів. Я відчував як його серце шалено калатає. Цей вірний друг тулився, лизав, всіляко заспокоював мене.
- Вибач що так довго, я дома
Прошептав я сухими губами. Пес радісно завиляв хвостом. Ми підвелися і попрямували до хати. Літо було на підході. В саду квітли вишні. Сонце вигравало свою виставу з веселок на крилах бджіл. Їх гул стояв такий, що люди в місті не змогли б заглушити його. Власне це вперше коли я його почув від тоді як повернувся в село.
З хати показалась ненька. В її очах заблищав вогник. А потім вона їх опустила. Схоже матуся все зрозуміла. Ні вона любила мене, вона ніколи нічого не казала. Навіть коли я спотикався, вона завжди допомагала знайти мені новий старт.
- Рано ти синку, заходь . Зморився з дороги? Зараз я щось швидко приготую
- Не варто я сам можу. Краще відпочинь .
- Ой да буде тобі. Як я оце буду лежати коли приїхав мі єдиний син
- Мамо, я наполягаю.
- Ой що то ти кажеш , ану заходь роздягайся
І от знову вона ні слова не мовила про роботу. Власне так було завжди. Я увійшов в дім. На диво тут нічого не змінилося. Навіть наліпки на шафі які я приклеїв колись в дитинстві. Тут час наче застиг. А може не час, тут застигало саме життя. Ні я не хотів про це думати. Кожен раз як я бачив ці наліпки, кожен раз коли їх торкався я розумів скільки втратив. Ви скажете я не пробував? Але ні я пробував я мав гарну роботу в Києві. Я навіть був закордоном, але я не знайшов себе. Все що в мене було це дитячі мрії в яких я рятував світ. Та все це розбивалося об терени реальності.
- Сину ну чого стоїш мов вкопаний
Слова мами вирвали мене з прострації. Такої неминучої і холодної.
- Вже йду . А де тато?
- Він на виклику, навіть не знаю коли він будить. Але не хвилюйся в тебе є кімната так що зможете розминутися.
Є . Звісно є ця в’язниця. Кімната в якій я розміняв кращі роки на ігри і навчання. До 23 я навіть і не жив. І через це остаточно посварився з татком. Він хотів аби я пішов на професію яка мені не подобалося тоді. А коли я покинув ВУЗ перестав давати гроші. Він постійно дорікав мені, що з моєю то головою я міг би стати великим. Ця кімната ні змінилася. Ненька навмисне нічого не чіпала, навіть мої м’які іграшки, стояли так само, як і до мого від’їзду. Минуло вже добрих три роки , а нічого не змінилося. Сльози покотилися по очах. Я втер їх рукавом. Від них моїй мамі було б лише гірше. Я не хотів поранити її знову. « Не плач, не плач , тобі лише 27 все ще попереду», - заспокоював я сам себе. Звісно ж треба спробувати ще раз. Якщо не пробувати то нічого не зрушиться. Я увімкнув комп’ютер. Куліра тиха загули, засвітився екран. І знову вибило це трикляте « Ласкаво просимо» . Бісить. Мене все бісить, життя, робота, саме моє існування. Якби не ненька я б вже певно вкоротив собі віку. Власне вона єдине що тримає мене в світі. Вона тай пара Інтернет друзів з якими я давно не бачився.
- Синку ось поїж, не переймайся ти так, ти ще молодий в тебе все життя попереду
- Дякую мамо, але….а не зважай постав на стіл я скоро поїм лишень відправлю резюме
- Добре, але обіцяй
- Обіцяю мамо
Пообіцяв я і не втримав обіцянку. Курсор бігав екраном. Я робив і перероблював резюме. Відправляв його в купу фірм. Одна вакансія краще іншої. А ще були іноземні фірми. За цим всім я не помітив як вже стемніло. Я був сам в порожній кімнаті. Їжа вже давно остигла. Я знов це зробив, знов задів почуття мами. Тож я накинувся на їжу. Вони була, жахлива, як і завжди. Готували моя мами не дуже добре . Я їв і ковтав шматки їжі з сльозами. А коли нарешті поїв і вийшов з кімнати всі вже спали. За вікном співали цвіркуни. Я тихенько прокрався в коридор і надягнув куртку. Прошмигнув в двері і вийшов на двір. Подих вітру пробрав до кісток. Зараз хотілося закурити, або напитися. Та хоча б піти в бар і привести файну дівчину на одну ніч. Але ні , я прогнав такі думки. Зорі вони все так само виблискували, як і тоді коли я був школярем. Цікаво чи вони ще є, чи я дивлюся на порожню цятку в просторі, бо світлу треба мільярди років аби подолати космічну порожнечу. Мільярди років, це гріло душу мене не було мільярди років, і не буде. Все моє життя мить. А що я зробив?
- То це правда?
- Ти з ним вже
- Мовчи, звісно ні ми хотіли, але там
Я почув діалог двох дівчат. Зазвичай я таким не цікавлюся, але якщо я тут в застиглому часі, то чом би і відчути себе підлітком і не підслухати про інтимні подробиці сучасної молоді.
- Боїшся залетіти
- Дурепа! Не про те річ. Там просто був він, ну той з чуток
- Ххаха ти побачила одинака!
- Не смішно, він був реальним . В мене досі мурашки по шкірі від того
- Ну так чом не загадала бажання?!
- Геть дурна кажуть тих хто це зробив більше ніхто не бачив
- Ой да буде тобі , побрехеньки то все
- Здоров дівчатка зачекалися
- Ой це ти . Ні
- ну що ходімо?!
- Ахах звісно ж.
От так несподівано все закінчилося. Я ще деякий час чув їх голоси в нічній тиші. Ех привиди. Я атеїст і науковець в душі. Але я б хотів, подай шанс. А раптом? Хоча це було потрібно мені. Тим паче мій психотерапевт радив мені робити все аби не нервувати. Я повернувся в будинок і заснув. Зараз сон був єдиною радістю. Я лягав і не думав. Порожнеча. Збудило мене сонце. Хоча я завжди вставав рано. В кімнаті пахло смаколиками. Мама вже встигла зготувати сніданок. Ну оскільки робити було нічого, то я рішив відправити на цвинтар, прибратися на могилі бабусі. Благо я анітрохи не виріс і мої старі речі з шафи чудово сиділи на мені. День був чудовий. Сонячно, синє небо, приємний легенький вітерець. Ну просто прекрасно. Ех можливо саме цього мені і не вистачало, але…. Сумно я нічого важливого не зробив. Я не змінив світ.
До обіду стало доволі спекотно. А я лише встиг прополоти траву. З мене вже стікали сьома ріка поту. Це було не в лабораторії під кондиціонером з пробірками. Важкий фізичний труд. Раптом я помітив чоловіка який став поруч з могилою моєї бабусі.
- Ем доброго дня. А ви хто ?
Чоловік мовчав. Ну нічого дивного, можливо якийсь дальній родич. Я ж знав далеко не всіх. Тай при житті у моєї бабусі було повно знайомих. Хмара напливла на сонце. Я подивися за небокрай. Дійсно в цьому селі, для цих пейзажів час застиг. Коли я знову глянув подивився на могилу, то нікого не була. Лишень квітка маку. Дивно звідки він взявся? Я ж нічого не приносив. Але якось чорта, я все ж пере двинув його. І повернувся до роботи. От так я провів цілий день прибираючи могили.
- Де ти був сину?
- Ходив до бабусі, там все заросло
- Ой ну буде тобі, їй зараз напевно приємно на небі
- Мамо. Прошу не треба ти ж знаєш я не вірю
- Боронь Боже, таке казати !
- Вибач, не зважай
- Краще їсти йди
- На що на вечерю
- Твої улюблені млинці
Млинці. Давненько я їх не їв. Але якщо їх робила мама. Мама сіла на стіл навпроти мене. Вона дивилися своїми, лагідними і добрими очима. Мама чекала. Я зібрався з силами і відкусив шматок. На диво млинці були смачними. Я посміхнувся. Дрібниця, а приємно.
- От бачив я навчилися і ти зможеш
- Дякую. Ти права
- То тобі хтось подзвонив
- Поки ні
- От же ш такого спеціаліста втрачають
- Мамо , ну що ви , таких як я повно
- Ні ти стараєшся ти дійсно хочеш . І взагалі твоє відкриття ще чекає тебе
- Хотілось би вірити.
- Так не починай, краще їж. Що головне ?!
- Добре їсти
- От от
Це було смішно, для мами я все ще був малою дитиною. Я відвів погляд. Чоловік! Той самий чоловік він стояв в коридорі. Я смикнувся. Мурашки пробігли по шкірі. Мене схопила мене
- Все добре ти не подався?!
- Ні нічого
- Ти сьогодні дивний, не переживай так знайдеш ще себе
- Та куди вже мені майже 30.
- А мені 58 і що я не почуваю себе старою. Слухай людина стара настільки, настільки себе відчуває. Тай хіба ти не казав що десь в Швейцарії придумали ліки од старості.
- Не ліки, а лише спосіб заморозити старіння шкіри. Тай це ще випробовується.
- Ну от, а ти весь організм омолодиш і бужем ми завжди разом.
Я ледь не розплакався. Це було занадто. В цьому світі я був лише пасивним спостерігачем. Зрештою мої знання були надто поверхневі , а поки я вивчився, то був вже «застарим» на заході. А в нас нічого підходящого для мене не має. Все ж варто було колись давно йти на фельдшера, а не фармацевта. А там би і досяг чогось.
- Сину ану перестань плакати , заспокойся
- Я не плачу…..
Але я плакав. Сльози навернулися на очі. Я витратив надто багато часу . Я лише вчився і працював, постійно нив і зрештою лишився сам. І зараз знову. Мама обняла мене.
- Дякую
Прошептав я. Так ми просиділи кілька хвилин, поки я не почув звук машини. Мама підхопилася
- Це тато, не хочеш з ним побачитися
- Ні дякую, ти ж знаєш як я з ним
- Сподіваюся хоч завтра
- обіцяю
- дивись мені.
Я вже майже вийшов з кухні , але потім згадав про чоловіка і вирішив перепитати маму.
- Мам. А ти не знаєш сьогодні ніхто з бабусиних знайомих не приїжджав ?
- Ні, а що?
- Та просто зустрів декого на цвинтарі, думав він знав бабуся
- Так! І ти мовчав. У нас тут за рік кілька людей пропало і всі такі, як ти були.
- Старі?
- Дурний розгублені. Ти ж пам’ятаєш ви в школі розказували історію Одинака який жив тут?
- Мамо тож каска знайшла, що згадати!
- Завтра сходимо о до церкви, відвести його од тебе .
- Добре-добре
Я відповів мамі і поспішив до кімнати. І треба було ж забути. Найпопулярнішу байку села. Про старого одинака який колись жив тут. Кажуть, що коли після визволення Херсону сюди прийшли люди з НКВД, всіх погнали геть, як політично не надійних. Один лише старий і одинокий чоловік лишився. Кажуть він постійно когось чекав. Одні казали, що сила, інші що внука. Також чутки казали, що то був не просто старий, а один з роду характерників. Але одне знали достеменно , коли він відмовився полишити всій дім, його убили. Вивели з хати і застрелили в спини. Та як відому, характерники не вмирають. Хах я тоді 12 балів отримав за виступ. Були ж часи. Але все ж. Я сім за комп’ютер. Переглянув листи. Відмова за відмовою. Всюди я був застарим. Звісно ніхто не хотів брати майже дідуся. Я боляче сприймав це. Нарешті тепер коли я вільно володію англійською, мені відмовляють. І до чого були всі мої дипломи і наукові степені. Я нікому не потрібен. В кімнаті похолоднішало. Я накину светр. Решту вечора я провів за переглядом статей в наукових журналах. І знов сон приніс радість. Десь в душі я сподівався , що засну так навічно. Піти і не помітити цього , от чого я хотів.
Але снам не судилося заспокоювати мене навічно. Коли я розплющив очі була ніч. Добре телефон був поруч. Я намацав його. Світло від екрані боляче кололо очі. Цифри на екрані показували першу ранку. Я було хотів заснути, але не зміг. Навіть мастурбація виявилися безсильною. Тож я просто закрутився в ковдру і почимчикував на кухню. Нічні перекуси не раз рятували мене од депресії. Місячне сяйво заливало кімнату. Я подивися на свої руки. І хоча це були ще доволі тендітні і гарні руки, в моєму світі це були дряблі руки старця. Я подивися на вулицю. Там стояв він. Той самий чоловік. Ну блін чудово. Схожа я ще спав. Якщо пес не гавкає, значіть я сплю. Так старий пес не любив чужинців. Від нудьги я вирішив заговорити з чоловіком знову. А раптом це була моя підсвідомість. Зрештою нічого не втрачаю. Я замотався дужче відчинив двері. Чоловік подивився на мене.
- Довго ти
- Ні це довго
- То тепер ми говоримо?
- А я тоді теж говорив, просто в день мене не чути
Омг , ну і дивна ж в мене підсвідомість. Навіть сам з собою нормально поговорити мене можу.
- Ага розкажи мені хто ти
- Я той кого ти шукаєш
- Ага мій тайний двійний з паралельного всесвіту, що дасть мені всі знання його світу і зробить генієм
- Ахала а ти забавний, ну не зовсім так, але дещо я добі дати можу
- І що ж ?
- Те що ти хочеш, час
- Ахахах час не повернути
- Це для тебе
- Ну спробуй
- От так просто ти не спитає ні про умови, ні про те що буде з твоєю душею?
- А чого питати я зараз й так, наче живий мрець.
- Ахах, а ти забавний. Хоча і ідіот. Ну якщо хочеш приєднатися до решти.
- Давай вже,
Закричав я щосили. І розчаруюся. Зрештою я хотів відповідей на питання . Хотів знати хто я ? Чого ? І що робити з одміряним мені часом? Але ні. Чоловік клацнув пальцями. Все в очах все розпливалось . Сам світ задрижав. Ехо віддавало в скроні. От-от і кров потече з вух. Мене переповнював страх, але ж це всього лишень сон. Я прокинувся. Точніше мене будили.
- Вставай ти спізнюєшся в школи
- Це прикол, мамо це не…..
Хотів було сказати я, але проковтнув язика. Поруч стояла молода мама. Кімната була, наче в дитинстві. Я обмацав себе. І це було прекрасно. Я знову був тим дрібним хуліганом. Чудовий сон. Ну й на тому дякую. Дякую моя ти добра підсвідомість.
- Щось не так
- Все нормально
Це був найкращий сон. Молода мама. Моє дитинство. Я швидко зібрався і помчав до школи. Все було , як тоді. Саме перед святом. Я прийшов майже перед уроком. Хутко приготував книги і приєднався до решти які вже жваво обговорювали тему
- То про кого готував
- Про Одинака
- Фе не цікава байка
- Ні він правий, місцева страшилка яку всі знають.
Оля усміхнулася мені. Колись давно ми були гарними друзями. Вона була моєю першою любов’ю. і тепер вона знову поруч. Так за такий сон я був ладен померти.
- Чого плачеш? З тобою все гаразд?
- Так я просто
- Ти дивний сьогодні, наче не од цього світу
- Це норма для нього
Оля обняла мене . Відчуття були надто реальні. Її тепло, її дотики. Надто реально, надто реальний сон. Кров скипіла в мене в жилах. Я так давно не відчував такого. Це все було насправді?
- Ей агов ти тут?
Сказала вона і ущипнула мене. Біль пройшла щокою. Струм по нервам по просто в голову. Я ущипнув себе ще раз. Болить, а отже….
- Дякую крикнув я
І ухопив Юлю. Я побіг вперед, вона за мною.
- Чекай ти . Ми куди
- Як куди ? Я готуватися
- Він сьогодні точно якийсь дивний
Прокричали вслід хлопці. А я біг тримаючи найніжнішу і найтендітнішу руку в світі.
Одинак це був він. Він дійсно переніс мене в часі. Від конкурсу минуло кілька років. Я закінчив школу екстерном і вступив в університет. Та не в свій, а в Столиці. З моїми теперішніми знаннями це було легко. І от буквально вже на другому курсі я попрямував в Штати за програмою обміну студентів. Дні і тижні я провів там за книжками. Я доганяв час. Але і про студентські тусовки не забував. Виявилось Юля була не єдиною дівчиною на землі. Тай наші відносини погасли. Я практикувався в лабораторії. Одного дня мене помітив відомий професор і запросив в команду. Я жадно переймав його досвід. В цьому житті для мене не було обмежень. Я тепер міг все. Я мав, друзів, молодість, знання….. Але за все треба платити. Я прокинувся за столом. Світла не було. Схоже я заснув після пар в бібліотеці. Голова крутилася . Здавалося час застиг. Я почув кроки позаду себе.
- Ти задоволений
- Ще б пак! Дякую і вибач , що не вірив
- Ахала люди всі такі, але знаєш є ще дещо
- Що саме
- Ти
Одинак махнув рукою. Стелажі з книгами розступилися. З ними виднілася маленька кімната. В кімнаті за комп’ютером сидів чоловік. Все це було знайоме. Цей комп’ютер , цей стіл і їжа. Так готовила лише моя мама. Я з жахом впізнав себе. Одинак засміявся.
- Убий того хто тобі не треба. Покінчи з минулим.
- Але ж
- А тобі страшно, убий себе з іншої реальності? Хіба не говорив, що готовий на все!
- Я, але в мене навіть не має чим
- Ахал якщо так боїшся торкатися себе. Хоча я б теж злякався, сам дома, немитий і не чесаний. Ох який жах
- Досить я!
- Як скажеш
Сказав Одинак. Він простягнув мені кинджала. Його очі дивилися просто в душу. У нас було одне бажання на двох. Я наближався до себе. Страх більше не тримав мене. Відраза , ось було єдене моя почуття. Відраза до того, хто згаяв час на відеогри і соціальні мережі. До того хто не вчився коли, йому все давали. До себе. Я підходив ближче. Кров приливала в голову. Адже так і мало бути, правильно колишній я має померти аби теперішній жив. Ще мить, я замахнувся і вдарив. Лезо увійшло в плоть. На моїй шиї затяглася петля. Вона пекла, немов вогняне кільце. Я задихався. Одинак реготав. Він дивися на мене, і реготав. Я не пробачу його. В кімнату забігла матуся. Я безпорадно борсався в петлі. Тепер дійсно все було скінчено. Тепер все. Далі лише так очікувана пітьма.
Тепер в я згада історію до кінця. Одинак не виконував бажання він забирав душі і показував бажання. Те що ми хочемо, але те що не можеш отримати. Кожного, хто довірився йому чекала така ж доля, як і самого Одинака. Одиноке небуття без цілі. Нещастя я вижив, хоч і пробив добрий рік в психіатрії. Лікар сказав це моя шизофренія. Мама посиділа, а я … я відкрив свою невеличку фірму. А у вільний час популяризую науку. Тепер відчуваю себе потрібний. І нехай я не змінив світ, але маю те що мені до дощі. Я став відвідувати наукові конференції і приносити їх знання в практику. Одинак більше не приходив.
Але знайте в маленькому селі на березі річки живе такий дух. Він полює на тих хто знадиться на роздоріжжі . На тих перед ким стоїть вибір. І ім’я йому Один. Кажуть якщо дуже хотіти чогось він обов’язково прийде. Байка скажете ви? Я скажу це неприємна особливість мого села……