2.1

Кіра

Мік живе в крутому районі на березі моря. В свої тридцять він купив приватний будинок в Савінйоні і має бар на березі. Козирне місце. Горжуся своїм братом. Тим не менш це не відміняє його гадостний характер. 
Батьки пререїхали в спальний район і мало цікавляться нашим життям. Вони дали нам повну свободу. Ну, точніше йому, бо моя свобода обмежується уставом мого брата. 
Досить соромно визнавати, але я здебільшого поки що живу за його рахунок. Стипедією особливо не покриєш свої розтрати, а я встигаю лише підробляти, щоб мати на базові потреби. Чому так все плачевно? От сьогодні я і маю його обрадувати цією новиною. Якщо він не покриє мене благим матом.
Ми заїжджаємо в залізні ковані ворота і брат ставить авто коло будинку, ігноруючи наявність гаражу. Завжди так.
Він знову галантно відкриває мені двері.
- Чого сьогодні такий ввічливий? - питаю.
- Бо знову дверима хлопатимеш. Це тобі не батьків Жигуль, я тільки тачку купив, - бурчить невдоволено.
- Ой, які ми ніжні… - закочую очі від досади.
Він клацає кнопкою ключів і авто пілікає, встановлюючи сигналізацію.
Ми йдемо в будинок, але Мік чомусь не відмикає ключами двері, а дзвонить в дзвінок.
- Ну, ні… - стогну. - І хто це в нас сьогодні триндів, що він був на зміні, наморився і ляг спати, а я така-сяка розбудила, змусила підняти жопу і пертися в даль-дальнюю за невгамовною безсовісною мною.
- Та ну все. - бурчить у відповідь.
- І де твої домові? - фиркаю.
- Лапа, зачекай ще секунду. - брат стає більш покладистим і стискає руки в молебному жесті. 
- Твої щенячі очі вже давно не вражають…. - бурчу, знаючи, що це не правда. Завжди купляюся на його вдаване мімі. Мік з усієї сили грюкає в двері, але катма.
- Вони що там покотом лежать… 
- Прихворали, - здвигає неловко плечами.
- Ага, захворіли на синю болячку. Давно відомий вид гарячки….. - глузую я, доки брат червоніє від гніву, як рак. - Бухарячка…. Біла…. Прям бачу як вони там всі в холодному поту на полу разляглися бідні.
- Зараз відчинять… - тихо каже у відповідь, хоча сам не вірить у це.
- Сім-сім, відчинись, - грюкаю у двері. - Я через вікно лізти не буду!
На цій фразі двері все ж відчиняються і перед нами постає сонливе обличчя качка під два метри. Мало хто знає, що насправді ця машина для вбивств просто великий плюшевий ведмедик.
- Аааа, ну зрозуміло, - тягну. - Якщо двері відкрив Мишко, то інші два нахлібника також тут валяються.
Брат лише невдоволено хмикає, але нічого більше не говорить.
- Гелік, ти чого так довго. Мене сестра мало не пришила своїм ядом перед власним будинком.
- Було б чого жалітися, - відповідає басом Мишко. - Ти не голодна? - досить ніжно цікавиться, від чого мій брат гидливо кривиться. 
- Ну, перекусила б, звісно, - усміхаюся Геліку. І він зникає на кухні, калатаючи каструлями і тарілками. - Чайник постав. - кричу йому.
Ми заходимо в середину і це змушує мене скривитися від тамошніх ароматів і розкиданих речей.
- Та кого там нелегка принесла … - стогнучи, піднімається з-за спинки дивану Андрій, в розстібнутій до пупа білій рубашці і розхристаному поясі на чорних брюках.
- Дехто спав прямо в обувці? - зводячи брови, цікавлюсь. 
- От, чорт, - хмуриться Котянич, розглядаючи носки туфель, які все ще на ньому.
Я лише усміхаюсь в долоню, відмахуючи стійкий штиряк перегару, який стоїть у вітальні. Одразу проходжу до вікон, розшторюючи і відкриваючи їх на максимум.  В кімнату нарешті врізається свіжий аромат ночі, але цього все ще мало.
- Чого це Малявка з тобою? - цікавиться Андрій у брата.
- З тусовки забрав, щоб поночі не шлялась, - відповідає Мік. Таке відчуття, що не я його попросила, а він був змушений караулити непутьову сестру!
- Малява, а що хоч за вечірка? - зубоскалить Андрій. - Сподіваюсь, зятька нашому Братцю-Кролику знайшла? 
Я розумію, звісно, що він, падлюка, красивий і без дівчини з тусовки не вертається, але нащо міряти по собі. Ще й брат скривився так, ніби кислиць наївся.
- Малява, Андрійку, це те, що в твоєму відділку строчать на когось, - зітхаю. Добре, що хоч не згадав за їх улюблене прізвисько “хвостик”.
- Навчив на свою голову, - прикладає долоню до лоба Котянич, розсміявшись.
- Мік, а четвертий на цей раз не з вами? - цікавлюсь, бо не бачу тут Артема.
- Ной? Так був десь тут, - чухає потилицю Андрій. Він прямує в бік дивана, за яким спав і оглядається. - Ной, падла, виповзай! Хвостик прийшла… - а, ні, згадав…
- Шо… - підіймається з-за того ж дивану Артем, стогнучи. Він жмуриться від світла, бо я розшторила вікна. На голові в нього руде гніздо, що і лелеці б згодилося.
- Ви що там романтік собі за диваном влаштовували… - сміюсь в голос. 
Андрій дивиться на мене важким поглядом, а я не можу перестати сміятися. 
- Це все через тебе. Ти нас з дивана скинув, - шпиняє він ногою Артема. 
- Ай, - відзивається той, вкінець оживаючи. - Граблі прибери… Це ще хто кого скинув! Я ж спав з краю, а ти до стіни! - він поволі підводиться.
- Після пива з горілкою ти ще пам'ятаєш, хто де спав?! - невдоволено відзивається Андрій, розминаючи скроні. 
- А ти, значить, на мене все повісити вирішив! Мєнтовський бєспредєл! - кривляється Ной.
- Гадьониш! - беззлобно зітхає Котянич.
- І що я тільки що узріла? - говорю собі під носа. Це був одна з найбезглуздіших суперечок, що я бачила.
- Кушать подано… ідіть жерти, будь ласка! - чуємо веселий голос Мишка.