Глава 9. Кам'яна могила

Дорогою Ярослава зателефонувала до готелю, щоб забронювати номери, і виявилося, що залишилися лише двомісні.
— Як будемо селитися? — запитала вона, коли всі знову розсілися в машині після того, як вийшли з супермаркету на околиці Запоріжжя.
— Ми з Андрієм в одному, ви з Софією — в іншому, а Маргарита — в третьому, — знизав плечима Данило. — Гадаю, це найзручніший варіант.
— Я просто подумала, можливо, ви… Коротше, я б могла, якщо що, оселитися в окремому номері, — промовила Яся і почервоніла.

У салоні на мить запанувала тиша. Ні згоди, ні заперечень так і не пролунало, а повторювати пропозицію Ярослава більше не стала.

До міста заїхали ще до одинадцятої. Готель виявився непримітною одноповерховою будівлею, проте з досить затишними номерами. Домовилися зустрітися в їдальні о 17:00 і розійшлися відпочивати.

Вечеряти поїхали до центру міста, а після того пішли прогулятися парком. Прісний за програмою вечір пожвавила Маргарита. Коли вся компанія проходила неподалік колеса огляду, вона запропонувала покататися. Вона дочекалася поки їх кабінка піднялася на висоту і впевнено сказала:
— За нами стежать.
— З чого ти взяла? — озирнулася Софія і міцно стиснула руку Андрія.
— Дійсно, чому ти так вирішила? — Данило, радше, виказав зацікавлення, ніж тривогу.
— У нашому готелі, поруч із моїм номером, живе підозріла пара.
— Підозріла? Чим саме? — спитала Софія й прикусила нижню губу. Вона виглядала не стільки наляканою, скільки розгубленою.
— Вибачте за подробиці, — Марго перейшла на шепіт. — Я пішла до вбиральні, і схоже, що вона межує із сусідською. Бо дуже добре чути, коли хтось говорить за стіною. От я й стала свідком розмови нашої сусідки. По-перше, вона комусь телефоном сказала, що всі п’ятеро на місці й усе йде за планом. А по-друге... — Маргарита перелякано глянула на Данила. — По-друге, вона сказала, що… водія вона прибере, але пізніше, бо він їй ще потрібен. Мені це дуже не подобається.

Колесо вже пройшло пів оберта, і з висоти відкривався краєвид на місто, що складалося з непримітних кварталів приватних будинків і типових багатоповерхівок.
— Ти не могла помилитися? — обережно спитав Андрій, пригортаючи до себе Софію.
— Спочатку я теж так подумала. Але про яку ще п’ятірку могла йти мова, як не про нас? А найбільше мене непокоїть, що вона хоче позбутися водія. Це ж або ти, або Данило!
— Насправді, ще дорогою від Броварів до Безводівки мені здалося, що за нами їде темно-синя Ауді, — насупившись, промовив Даня. 

Колесо пішло на друге коло, проте ніхто навіть не поворухнувся, щоб зійти.
— І мені теж, — підтримав друга Андрій. — Та я подумав, що то мені привиділося.
— Одночасно двом людям навряд чи може ввижатися одне й те саме, — зауважила Ярослава, яка весь цей час мовчки слухала друзів.
— То ми в небезпеці? — Софія ледь не підскочила.
— Мене тепер більше цікавить справжність так званої спадщини Ярослави, — зітхнула Марго.
— Тобто як — справжність? — перепитав Андрій. — Ти ж сама перекладала тексти. До того ж рахунок справжній!
— Я маю на увазі, що, можливо, комусь просто потрібно було, аби Ярослава поїхала в цю експедицію? — похмуро відповіла Марго.
— А ти щось колись узагалі чула про подібні ритуали? — з надією в голосі звернулася до неї Ярослава.
— Хіба що про віддалено схожі. І то — в межах однієї локації. Ви ж розумієте, що фізично провернути щось подібне без сучасних технічних засобів — неможливо.
— Тоді на що розраховували ті, хто складав цей текст?
— Історія має багато загадок і таємниць. І чим глибше ми її вивчаємо, тим очевидніше стає, що більшість того, чого нас вчили, — м’яко кажучи, казочки для дітей.
— Щось ти недоговорюєш, — примружила очі Софія.
— Я лише кажу, що нам багато чого невідомо. І це не я приховую інформацію — просто надто багато ще не вивчено. Саме тому я й попросилася з вами: хочу розібратися.
— Отак! А я, дурень, уже накрутив собі, що то все через мене, — розсміявся Данило й удав ображеного.

Усі розсміялися й зійшли з колеса. Розрахувалися за додаткове коло та попрямували до машини, занурившись кожен у свої думки.
— Я вас дожену, треба батькам зателефонувати, — сказала Софія й трохи відстала від компанії.
— Мені, до речі, теж, — згадала Марго й відійшла в інший бік.

Поки Ярослава з хлопцями чекали на дівчат, небо почало затягувати хмарами. Гарячий вітер швидко змінився прохолодним.
— Тільки дощу завтра не вистачало, — здригнулася вона. — Читала про Кам’яну Могилу. Багато хто пише, що місце непросте: дуже потужний енергетичний центр. І з поганим настроєм туди краще не заходити. А ще читала, що влітку 1995-го це місце відвідав верховний лама Непалу. Він кілька годин медитував на вівтарі, а потім заявив, що "Кам’яна Могила — справжній енергетичний пуп Землі".
— Так, — підхопила Марго, яка щойно закінчила розмову і повернулася. — А ще відомий уфолог Марчук і археолог Шилов зазначали, що це місце має колосальну енергетику. Незалежний дослідник Валентин Супперт писав про можливий некрополь царських скіфів у надрах Могили. За його словами, вони навіть виявили вхід до підземелля, але закопали його, відчувши щось недобре. Пізніше біоенергетики саме з цим пов’язували передчасну смерть ученого.
— Та ми ж усередину лізти не збиралися, — обережно промовив Андрій.
— Звісно, ні, — усміхнулася Маргарита. — У тексті йдеться лише про три медитації на вівтарі — як робив той непальський лама. Тобі, Ясі, потрібно зробити це на світанку, опівдні та на заході сонця. Три рази по годині. І головне — гарний настрій та чисті думки. Це дуже важливо в тому місці.

Коли повернулися до готелю, одразу розійшлися по номерах. Підйом запланували на третю ночі. Їхати до історичної пам’ятки було хвилин тридцять, тож треба був ще час, аби зорієнтуватися на місці й дістатися потрібної точки. Завдяки чіткому плануванню поки все йшло як треба. На щастя, дощ так і не пішов, хоча небо залишалося сірим і похмурим.