Глава 3. Звідки це у вас?

Ярослава прокинулася з незвичним відчуттям. З одного боку, в неї нарешті з’явилася надія допомогти молодшій сестрі стати на ноги. З іншого — жодної гарантії, що невідомий ритуал, записаний загадковою мовою, яку ще треба перекласти, узагалі допоможе. Та й картку треба перевірити — раптом усе це просто дурний жарт.

Сумні думки поволі заполонили свідомість. Відтоді як в автотрощі загинули їхні з Даринкою батьки, дівчата жили з бабусею, яка вже розміняла сьомий десяток. Як би сильно Ярослава не любила стареньку, вона розуміла: бабуся не вічна. І якщо, боронь Боже, її не стане, вони з паралізованою сестрою залишаться сам на сам із цим жорстким світом.

Того дня, коли сталася аварія, у машині була і Даринка. Їй судилося вижити, але вже п’ятий рік із восьми вона прикута до ліжка: може трохи ворушити лівою рукою, їсти, говорити — і на цьому все.

Ярослава ж рвалася між відчаєм і надією. Вона мріяла подорожувати, побачити найбільшу пустелю світу, потрапити в Антарктиду до українських полярників і ще безліч місць. Але залишити сестру не могла. Максимум, на що сподівалася, це здобути пристойну освіту, влаштуватися на добре оплачувану роботу й найняти доглядальницю.

Та несподівана спадщина, що лежала у верхній шухляді столу, подарувала їй промінь надії. Ярослава вперше за довгі роки заснула з відчуттям не фантомної надії, а реалістичної — і з ним же прокинулася. Відмовитися від шансу, який, можливо, змінить усе життя, вона не змогла б, мабуть, навіть під тиском.

Підвівшись із ліжка, Ярослава спершу навідалася до сусідньої кімнати, де жили бабуся й Даринка. Сестри хоч і були схожі, але водночас дуже різні: у Даринки — пряме солом’яне волосся, великі сірі очі та гостріші риси обличчя. Привітавшись із рідними, Ярослава швидко повернулася до себе, дістала з шухляди пухкий конверт і рішуче його відкрила.

Вона ще раз передивилася аркуші з незрозумілими знаками, пофотографувала кожен — разом їх було тринадцять. Треба з кимось порадитись, бо самій їй точно не впоратися.

Дорогою до університету вирішила перевірити баланс на картці — цікаво ж, що там залишив їй дядько, якого вона ніколи не бачила. І, звісно, розповісти все найкращій подрузі Софії.

Перед виходом допомогла бабусі посадити Даринку у візок, схопила на кухні бутерброд і побігла до зупинки. Не встигла дійти до центрального магазину, як позаду пролунав сигнал автівки. Ярослава ледь не підскочила з переляку й уже готувалася показати нахабі своє "незадоволене обличчя", коли впізнала водія й мимоволі посміхнулася.

Хлопець жестом запросив її сісти поруч. Ярослава на мить завагалася, а потім швиденько застрибнула на переднє сидіння новенького Пасату.

— Даниле, доброго ранку. Ти теж на консультацію з англійської? — здивувалася Ярослава. Вона знала, що з цього предмету Данило був кращим не лише на їх факультеті, а й в інституті.
— Мені вона не потрібна, — усміхнувся він. — Просто маю інші справи в універі. А ти якась дивна сьогодні. Щось сталося вдома?
— Так… тобто ні. Не зовсім. Пообіцяй, що нікому не розкажеш, — нарешті наважилася Ярослава.
— Обіцяю. Тільки не кажи, що скоїла щось страшне, — жартома підморгнув Данило.

Ярослава напружилась, але, збагнувши, що він жартує, посміхнулася:
— Поки що ні.
— Тоді добре, — він зосередився на дорозі. — Слухаю уважно.

Дівчина переповіла все з моменту приїзду нотаріуса, опустивши лише деталі своєї емоційної реакції. Данило уважно вислухав, не перебиваючи.

— У мене є однокласниця, вона навчається на філфаці — східнослов’янські мови. Якщо хочеш, напишу їй. Може, через неї знайдемо когось, хто допоможе з перекладом.
— Було б чудово! Дякую! — зраділа Ярослава.
— Та не дякуй завчасно, — усміхнувся він. — Це поки що лише припущення.
— Навіть якщо нічого не вийде, я все одно вдячна!

Данило припаркувався біля нового торгового центру.
— Ходімо?
— Куди?
— До банкомата. Ти ж хотіла перевірити баланс.
— Точно! І добре, що ти поруч. Мені самій якось лячно.

Вони підійшли до банкомата, що стояв осторонь людного потоку. Ярослава вставила картку тремтячою рукою, ввела пін-код, зазначений у конверті, й натиснула "Баланс на екран". На мить отетеріла від побаченого.

— Що там? — нахилився Данило.
— Поглянь сам.

Хлопець зазирнув і завмер.
— Один, два, три, чотири, п’ять… шість нулів. Ти тепер мільйонерка, — прошепотів він.
— Скільки це в доларах? Даню, мені страшно… — Яся вчепилася нігтями в його руку.
— Приблизно сто двадцять п’ять тисяч.
— Будь ласка, нікому не кажи про суму!
— Та я не божевільний, — запевнив Данило. — Ти краще заспокойся. Я зараз же зателефоную Каріні — здається, у тебе в коніерті не просто "папірці".

Але Каріна не відповідала. Данило довіз Ярославу до університету й пообіцяв знайти її, щойно будуть новини. Його спокій передався і їй. Подумаєш — мільйон гривень! Сума велика, але хто знає, скільки доведеться витратити, щоб реалізувати задумане.

Краща подруга Софія одразу помітила, що з Ярославою щось не так, і відвела її під сходи, поки не почалася консультація.

— Розповідай, що трапилося, — без прелюдій сказала вона.

Ярослава вже втретє переказала історію про спадщину, промовчавши лише про суму. Софія наполягла на подробицях, і Яся зрештою прошепотіла їй на вухо цифру. Подруга округлила очі і деякий час ще не могла повірити, що це не жарт.

У цей момент до них підійшов Андрій і простягнув Софії зошит. Та кокетливо кивнула й послала йому повітряний поцілунок.Цього вистачило, щоб хлопець зашарівся. Біля неї він завжди почувався школярем. І не дивно: висока, спортивна, з природно білявим волоссям і впевненим поглядом — Софія зводила з розуму пів факультету.

На перерві до Ярослави підбіг Данило й майже силоміць витягнув її з кола одногрупників.
— Каріна знайшла подругу, яка може допомогти! Поїхати можна хоч зараз.
— Я тільки за, — погодилася вона. — Тільки консультація ще триває…
— Я й сам можу допомогти з англійської, — запевнив Данило.
— Добре, але треба забрати речі, — Ярослава знову починала нервувати.
— Чекаю в машині.