Глава 2. Вони нам підходять

На розі вулиць Олексія Курінного та Никифора Дровняка, у селі Троєщина, стоїть чимала будівля з піноблоків, оздоблена червоною цеглою. На першому поверсі — СТО й магазин автозапчастин. Над ними ще два повноцінні поверхи, а під самим двосхилим дахом — три вікна, що свідчать: там теж хтось мешкає або працює. З обох боків будівлю обрамлює простий, але практичний паркан із профнастилу. Якщо зазирнути за огорожу, одразу стає зрозуміло — тут займаються не лише ремонтом, а й розборкою машин.

Пізній вечір. Ворота автосервісу розчинені. Усередині двоє хлопців. Перший — кремезний здоровань, який зовні від Домініка Торетто відрізняється хіба що кольором шкіри та зачіскою: виголені лише скроні й потилиця, а густе чорне волосся зібране в довгий хвіст, що додає образу ще більше брутальності, ніж лисина. Звуть його Данило.

Другий — Андрій. Теж високий, але не такий міцний. Світле волосся, чуб, зачісаний набік, і блакитні очі, що навіть у темряві здаються яскравими. З дитинства він привертав увагу — спочатку родичів і знайомих батьків, потім дівчат. І щоразу хтось із них питав, чи не фарбує він вії. Дехто навіть заздрив. Але Андрій до того не мав жодного діла. Він мріяв про автоперегони. А з дівчат уже третій рік помічав лише одну Софію з паралельного потоку. Разом вони сиділи на парах із німецької, яку викладали всьому курсу їхнього факультету. Та далі дружби справа ніяк не заходила.

Андрій і Данило, у самих лише футболках, ремонтували позашляховик. Хоч надворі лише початок червня, спека стояла така, що одяг можна було викручувати. Хлопці пили пиво з банок і мріяли, як от-от полагодять Паджеріка, якого їм подарував батько Данила. Точніше, викупив під розборку, але синові з товаришем вдалося переконати його, що машину ще можна оживити. А гроші, запевнили, відпрацюють після сесії.

Олег Миколайович був не проти. Робота просувалася. З кузовом уже впоралися — залишалася ходова й контрольна перевірка: чи все прикручено, чи нічого не забули.

— От би на якісь перегони потрапити, — мрійливо промовив Андрій, ковтнувши з банки. — Щось на кшталт "Париж—Дакар", або просто на автопробіг якийсь цікавий вписатися.
— Аби хоч з гаража виїхати, — хмикнув Данило у своїй звичній манері.

Попри різницю у зовнішності, друзі розумілися з пів слова.

— Андрюха, дотягнися з-під капота й притримай гайку, — кинув Данило з оглядової ями.
— Уже тримаю, — відгукнувся Андрій, поправляючи окуляри на худорлявому обличчі.

— Хлопці, як успіхи? — до боксу зайшов приємний на вигляд чоловік із короткими вусами й зачіскою "сивий їжачок", якщо така назва взагалі існує.
— От подушки підтягнемо й досить на сьогодні, — відповів Андрій, визираючи з-під капота. — Залишиться поставити роздатку і можна починати ходові випробування.
— Молодці, хлопці. Чесно, не думав, що так швидко оживите цього монстра.
— Хай він спершу з боксу своїм ходом виїде, — усміхнувся Данило, вилазячи з ями. — До речі, тату, ти знаєш, що таке альтиметр?
— Висотомір, — пояснив батько. — Корисна штука в горах або там, де GPS погано ловить. Завжди знаєш, на якій висоті перебуваєш.
— А ви колись їздили через гірські перевали? — зацікавився Андрій.
— Хіба що в Афгані, — невесело посміхнувся чоловік. — Але тоді ми й не знали, що то за прилад. Добре, хлопці, я піду відпочивати. День був важкий. І ви не засиджуйтесь. Пам’ятайте — скоро сесія.
— Не хвилюйся, тату, — запевнив Данило. — Ми в формі.
— Знаю, — усміхнувся Олег Миколайович і пішов через двері складу до сходів.

На другому поверсі було кілька житлових кімнат — там і мешкав батько Данила. Сам хлопець уподобав собі невеличкий поверх під дахом, звідки відкривався краєвид на рух по вулиці Оноре де Бальзака — уже столичній, а не сільській.

Данило переїхав до Києва раніше за батька. Одразу після вступу до політеху. Перші два роки вони з Андрієм не лише вчилися, а й жили разом у гуртожитку. І лише торік, коли Олег Миколайович продав СТО в Житомирі й переїхав до сина, той нарешті отримав власний дах над головою. Сина чоловік любив понад усе — бо більше нікого в нього не залишилося.

— Ще по пиву і спати? — запропонував Данило, витираючи рушником ретельно відмиті руки.
— По пиву можна, але потім я в гуртожиток. Не хочу вставати вдосвіта. Завтра ж консультація з іноземної перед іспитом.
— А постояти з другом у заторі кілька годин — ні? — розсміявся Данило, подаючи нову банку.
— Іншим разом, — усміхнувся Андрій. — Ти ж знаєш, як до мене ставиться наша німкеня.
— Та нормально вона до тебе ставиться, — не погодився Данило. — Подобаєшся ти їй, ось і вигадує додаткові завдання постійно. Може, причина твого поспіху не в ній, а в Софії?

— Ну я обіцяв їй трохи допомогти, — коли мова заходила за Софію, Андрій постійно ніяковів.

— Я так і знав, — усміхнувся Данило. — Давай, біжи до своєї принцеси, а я пошукаю в інтернеті щось про цю кляту роздатку.

Андрій викликав таксі. Їхати з Троєщини до політеху маршруткою після важкого дня не хотілося. Коли під’їхала старенька "Мазда", хлопець попрощався з другом і пірнув у темний салон.

За кермом сиділа доволі вродлива жінка років тридцяти. У звичайних джинсах і широкій сорочці, але від неї віяло такою впевненістю, що Андрій на мить навіть засумнівався, чи в те авто сів. Проте помилки бути не могло — на даху машини яскраво світився помаранчевий маячок таксі. Хлопець назвав адресу, і водійка вправно розвернулася на вузькій вулиці, різко взявши курс до центру.

Через кілька хвилин потому Данило почув сигнал під вікном. Виглянув — біля воріт стояв "Ланос" із великим фірмовим маячком на даху. Водій не поспішав їхати: ще раз посигналив, потім вийшов і закурив.

Данилу довелося спуститися.
— Скільки можна чекати? — буркнув водій замість привітання.
— Я нікуди не їду. Мій друг уже поїхав хвилин п’ять тому.
— Та щоб вони всі там повсиралися! — вибухнув таксист і рвонув з місця так, що Данила обсипало пилом і дрібним камінням. Той лише знизав плечима, покрутив пальцем біля скроні й повернувся нагору. Треба було знову приймати душ.