Серед різноманіття особняків і котеджів села Троєщина, ближче до річки Десенка — або, як її колись називали, Чорторий (що зі старослов’янської означає "глибока яма") — затесався непримітний одноповерховий будиночок старої забудови. Виглядав він охайно й доглянуто, хоч і скромно порівняно із сусідськими маєтками. Подвір’я було огороджене невисоким парканом — радше для того, щоб із вулиці не забігла якась собака. Потрапити до двору можна було, просто знявши петлю зі стовпчика, яка не давала хвіртці відчинятися самостійно. Перед будинком ріс невеличкий садок, а між дерев зеленіла щільна газонна трава. Вікна блищали на сонці чистотою, що рідкість для більшості сільських мешканців. Постійно чистими вікнами могли похизуватися лише ті у кого постійно працювали хатні робітниці й садівники. Раптово двері будинку відчинилися, і на ґанок вибігла гарна рудоволоса дівчина. Вона сіла на сходи й закрила обличчя руками. По тому, як здригалися її плечі, було зрозуміло — вона плаче. Відволіктися від сумних думок її змусив жіночий голос. Цокаючи підборами, в сірому діловому костюмі, наближалася висока елегантна жінка.
— Ярослава Святівна Міщенко тут мешкає? — спитала вона, тримаючи в лівій руці шкіряну теку для документів, а правою зняла дорогі сонцезахисні окуляри. Під ними відкрилося доглянуте обличчя з легким, але бездоганним макіяжем.
Ярослава, почувши, що звертаються саме до неї, підвела червоні від сліз очі на незнайомку й повільно підвелася. Швидкими рухами розправила легку спідничку, розтерла долонями вологі щоки, аби приховати сльози та спробувала посміхнутися.
— Так, це я, — здивувалася дівчина, що незнайомка шукає саме її.
— Я приватний нотаріус. Моє ім’я — Анжела Юріївна, — не стала змушувати дівчину губитися в здогадках неочікувана візитерка. — Я приїхала виконати свій обов’язок перед Матвієм Олександровичем Міщенко. Ваш дядько заповів вам дещо.
— Але в мене... немає... не було... — Ярослава розгублено дивилася на нотаріуса, яка стояла за парканом. — Ой, вибачте! — спохватилася дівчина, хутко скинувши петлю з хвіртки. — Проходьте, будь ласка. Але, мабуть, це якась помилка.
— Не хвилюйтеся, — жінка зробила крок на подвір’я й самостійно зачинила за собою хвіртку, вправно накинувши неслухняну петлю. — Ваш дядько попереджав, що реакція племінниці може бути саме такою. Можливо, це пов’язано з якимись сімейними таємницями чи непорозуміннями. Але то не моя справа. Моя робота буде виконана, коли спадкоємиця, тобто ви, офіційно прийме або відмовиться від спадщини.
Анжела Юріївна замовкла, даючи Ярославі час на рішення.
— Що від мене потрібно? — нарешті спитала дівчина. Вона вже все вирішила. Хто б не був той невідомий родич — від грошей вона не відмовиться. На реабілітацію молодшої сестри йдуть чималі суми, бабуся старенька — всяке може трапитися. А з грошима можна буде бодай доглядальницю найняти.
Ці думки промайнули в голові Ярослави, поки нотаріус діставала з теки пухкий конверт і файл з документами.
— Лише кілька підписів, — промовила жінка і подала ручку в металевому корпусі з гравіюванням та вказала пальцем, де саме поставити підписи.
Ярослава на мить завагалася, але все ж підписала там, де вказала нотаріус. Та вручила їй три конверти й поспіхом покинула подвір’я.
Коли Анжела Юріївна сідала до свого спортивного авто, яке не було видно навіть за парканом, вигляд мала такий, ніби це вона щойно отримала несподівану спадщину.
— Всього вам найкращого, Ярославо Святівно, — сказала нотаріус крізь відчинене вікно й рушила з пробуксовуванням. За мить авто зникло за рогом.
Дівчина сіла на лавку біля хвіртки й розгублено розглядала конверти в руках. Спершу вирішила відкрити найтонший. В ньому знайшла лист від дядька Матвія. Почерк був упевнений, красивий — почерк людини, яка звикла до відповідальності.
"Дорога Ярославо! Якщо ти читаєш цього листа — мене вже немає. Можливо, ти гадатимеш, хто ж я. Одразу хочу заспокоїти: я старший брат твого батька. Бабуся, скоріш за все, про мене не згадувала, а батьки — якщо й говорили, ти, мабуть, не звертала уваги. У нашій родині склалися складні стосунки між братами, тому ми не бачилися багато років. Я знаю, яка біда спіткала вашу сім’ю. Пробач, що не зміг приїхати тоді, коли ти найбільше потребувала підтримки. Я також знаю, що твоя сестричка Даринка після катастрофи зазнала тяжких ушкоджень і потребує дива, аби повернутися до повноцінного життя — і повернути повноцінне життя тобі. У товстому конверті ти знайдеш саме це диво. А в третьому конверті банківська картка на твоє ім’я. На ній гроші, які допоможуть тобі те диво здобути. Не можу сказати, що буде легко, але воно того варте. Знайди людину, яка зможе перекласти старовинні документи. Там детально описано, що треба зробити, аби важко хворий родич зцілився. Бажаю тобі успіху. Твій дядько Матвій."
Зірвався вітер, куйовдячи Ясині руді кучері. Вона сиділа, приголомшена прочитаним, і не помічала, як повітря раптом похолоднішало. Гола шкіра вкрилася гусячою шкірою — саме так її й застала бабуся, Карелія Марківна.
— Ясю! — гукнула вона. — Що це ти сидиш на холоді? Та ще й гола!
Для Карелії Марківни спідниця вище колін і майка за одяг не вважалися. Ярослава стрепенулася, перевела погляд на бабусю, і тільки тоді відчула, що дійсно змерзла.
— Ану мерщій до хати! Ще захворіти перед іспитами бракувало. Як там Даринка? — спитала бабуся, пропускаючи онуку вперед. — А це що в тебе?
— Спадщина... від дядька Матвія. Ти щось про нього знала?
— Дивно... дуже дивно, — тихо промовила Карелія Марківна. — Єдине, що я чула — він емігрував до Канади. Було то ще задовго до твого народження. З того часу ні слуху ні духу. І що там за спадщина?
Ярослава, сидячи за столом із чашкою гарячого чаю, прочитала бабусі листа. Та слухала уважно, не перебивала.
— Дивно все це, — повторила старенька після паузи. — Ще невідомо, що там у тих паперах написано. Але гроші нам зараз справді не завадять.