Частина 1.

Тиша так сильно тисне на вуха, що здається — ще трохи, і я оглухну.

Дивно відчувати таке посеред величезного міста, де щосекунди хтось

говорить, сміється, свариться, сигналить автомобілем або поспішає у

своїх справах.

Але для мене всього цього не існує.

Я йду крізь натовп.

Люди проносяться повз, стикаються плечима, дивляться в телефони,

розмовляють між собою.

Для них цей світ реальний.

Для мене ж він нагадує густий туман, крізь який неможливо розгледіти

обличчя.

Вони схожі на тіні.

На випадкові силуети, які з'являються і зникають.

Я нікого не бачу і майже нічого не чую.

Лише те, що справді важливо мені в цю мить.

А важливо мені зараз тільки одне — залишитися наодинці із собою.

Цей стан важко пояснити тому, хто ніколи його не відчував.

Більшість людей бояться самотності.

Вони шукають компанії, розмови, зустрічі, нескінченні повідомлення в месенджерах.

Їм необхідно відчувати поруч чиюсь присутність.

Мені — ні.

Коли навколо нікого немає, я відчуваю себе вільною.

Коли залишаюся сама, мені стає легше дихати.

Наче весь світ перестає чогось від мене вимагати.

Наче я нарешті можу зняти невидиму маску, яку доводиться носити

щодня.

Іноді мені здається, що простір навколо мене змінюється.

Люди розчиняються.

Звуки стають далекими й приглушеними.

Вулиці втрачають свої обриси.

Світ ніби розсувається в боки, залишаючи тільки мене одну посеред

безмежної порожнечі.

І в цій порожнечі немає страху.

Навпаки.

Там спокійно.

Там безпечно.

Там ніхто не ставить запитань.

Ніхто не намагається зазирнути мені в душу.

Ніхто не вимагає пояснень.

Є тільки я.

Мабуть, збоку це виглядає дивно.

Дівчина, яка може годинами гуляти сама містом, сидіти в кафе біля вікна,

дивитися на перехожих і не відчувати найменшого бажання з кимось

заговорити.

Але люди помиляються, коли думають, що самотність завжди означає смуток.

Моя самотність інша.

Вона схожа на затишну кімнату із зачиненими дверима, куди не може

увійти ніхто сторонній.

Це місце належить тільки мені.

І саме там я почуваюся щасливою.

Тоді я ще не знала, що дуже скоро моя тиха фортеця почне руйнуватися.

Що в моє життя увійдуть люди, яких я ніколи не просила впускати.

Що минуле, від якого я стільки років тікала, одного дня наздожене мене.

І що найстрашніша зустріч у моєму житті відбудеться не з іншою людиною.

Вона відбудеться із самою собою.

З кожною людиною у своєму житті ти різна.

З одним хочеться поскаржитися на життя, виговоритися, скинути з плечей накопичену втому.

З іншим — годинами обговорювати книги, фільми, випадкові думки, які раптом прийшли в голову посеред ночі.

А з третім стає так легко, ніби замість кави ти випила сонячного світла.

Однієї присутності такої людини достатньо, щоб день став трохи теплішим.

Іноді мені здається, що люди — це дзеркала.

Поруч із кожним із них ми бачимо різну версію себе.

Десь я гучна й емоційна.

Десь спокійна і задумлива.

Десь смішна.

А десь настільки закрита, що сама себе не впізнаю.

Але є одна версія мене, яка з'являється тільки тоді, коли поруч нікого немає.

Справжня.

Без необхідності підтримувати розмову.

Без ввічливих усмішок.

Без спроб відповідати чиїмось очікуванням.

Тільки я і мої думки.

Мабуть, тому я так люблю самотність.

Не тому, що ненавиджу людей.

І не тому, що мені ніхто не потрібен.

Просто поруч із людьми ми неминуче граємо ролі.

Навіть якщо самі цього не помічаємо.

Хороша донька.

Надійна подруга.

Уважна співрозмовниця.

Весела дівчина.