Глава 39

                          Те, що залишилося

Степана знайшли через три дні.

Вікторія дізналася про це від слідчого, коли саме збиралася виходити з лікарні. Вона стояла в коридорі, тримала в руках чашку з автомата — несмачну, але гарячу — і дивилася на двері палати Олександра. Він спав. Вона не хотіла його будити. Вона взагалі не хотіла нікого будити. Їй хотілося просто стояти тут. У цьому коридорі. З цією чашкою. З цим запахом лікарні. З цим шумом за вікном. З цим життям, яке повільно поверталося до неї. Вона дивилася на білі двері палати. На металеві ручки. На скло. На відображення власного обличчя. Вона не впізнавала себе. Але це було вже не страшно.

Телефон завібрував. Вона подивилася на екран. Невідомий номер. Вона відповіла.

— Вікторіє?

— Так.

— Це слідчий. Ми знайшли Степана.

Вона мовчала. Слова зависли в повітрі. Вона відчула, як чашка тремтить у її руках. Ледь помітно. Кілька крапель кави впало на підлогу. Темні плями на світлому лінолеумі.

— Він сам вийшов на зв'язок, — продовжив чоловік. — Передав координати.

Вона мовчала. Вона дивилася на плями. На розтікання. На краплини, які зникали.

— Хоче поговорити з вами.

Вікторія подивилася на нього. Хоча він не міг її бачити. Вона дивилася на стіну. На білу фарбу. На тріщину в кутку. На павутиння, яке хтось давно не прибирав.

— Де він?

— У слідчому ізоляторі. Поки що його допитують.

Вона відчула, як усередині все стискається. Не від страху. Від втоми. Стільки років вона шукала відповіді. Тепер вони були поруч. І їй раптом не хотілося їх чути. Вона хотіла просто стояти. Просто дихати. Просто жити.

— Я прийду, — сказала вона.

І поклала слухавку. Вона стояла ще кілька секунд. Дивилася на телефон. На чорний екран. На своє відображення в ньому. Потім викинула чашку в урну. Кава розхлюпалася. Але їй було байдуже.

---

Кімната для побачень була маленькою.

Сірі стіни. Стіл. Два стільці. Камера під стелею. Все було простим. Функціональним. Без зайвих деталей. Вікторія сіла й поклала руки на стіл. Вона дивилася на свої пальці. На нігті. На лінії на долонях. Вона чекала.

За кілька хвилин двері відчинилися. Степан зайшов.

Вона майже не впізнала його. Без білого халата. Без охорони лабораторії. Без тих стін, які робили його сильнішим. Просто втомлений чоловік. Сивина стала помітнішою. Плечі опущені. На обличчі — кілька нових зморшок. Він виглядав старим. По-справжньому старим. Не тим старим, який керував системою. А тим, який нарешті залишився наодинці з собою.

Він сів навпроти. Довго мовчав. Він дивився на неї. На її обличчя. На її очі. На її руки. Наче намагався запам'ятати. Наче бачив її востаннє.

— Ти прийшла.

— Так.

— Я не був упевнений.

— Я теж.

Степан ледь усміхнувся. Це була слабка усмішка. Але справжня.

— Ти завжди була впертішою, ніж я думав.

Вікторія нічого не відповіла. Вона не хотіла витрачати слова на дрібниці.

— Я хочу розповісти все, — сказав він.

— Без виправдань?

Він опустив погляд. Він дивився на стіл. На свої руки. На наручники.

— Постараюся.

— Тоді говори.

Степан вдихнув. Глибоко. Повільно.

— Коли ти померла, я не зміг прийняти це.

Вікторія мовчала. Вона слухала.

— Твоя мати прийняла. Вона сказала, що ти пішла. Що ми повинні жити далі.

— А ти не зміг.

— Ні.

— Чому?

Він довго дивився на неї. Дуже довго. Наче шукав слова. Наче боявся їх.

— Бо я був твоїм батьком.

Вікторія відчула біль. Гострий. Знайомий. Вона знала цей біль. Він жив у ній усе життя. Вона ніколи не могла його назвати. Тепер могла.

— Ти був моїм батьком.

— Я знаю.

— І саме тому мав мене відпустити.

Степан заплющив очі. Він не сперечався.

— Так.

Це «так» прозвучало тихіше за все інше. Без заперечень. Без спроби захиститися. Просто визнання. Просте. Справжнє.

— Ти продовжив проєкт.

— Так.

— Попри її прохання.

— Так.

— Попри моє.

— Так.

Вікторія стиснула пальці. Її нігті вп'ялися в долоні. Боляче. Але вона не розтискала.

— П'ятдесят дві людини.

Степан нічого не сказав.

— П'ятдесят дві спроби повернути мене.

— Я думав, що колись одна з них…

Він не договорив. Слова застрягли в горлі.

— Стане мною?

— Так.

— А вони не стали.

— Ні.

Вікторія подивилася йому просто в очі. Вона не кліпала.

— І що ти робив із ними?

Степан відвів погляд. Він дивився кудись у куток. У порожнечу.

— Те, чого я ніколи не зможу собі пробачити.

Тиша стала важкою. Вона тиснула на вуха. На груди. Вікторія не стала змушувати його продовжувати. Вона вже знала достатньо. Вона не хотіла знати більше.

— А п'ятдесят третя?

Степан подивився на неї. Його очі були вологими.

— Ти.

— Чому я інша?

— Бо цього разу система була іншою.

— Ні.

Він насупився. Його брови зійшлися.

— Що?

— Не система.

Вікторія нахилилася вперед. Її лікті торкнулися столу.

— Я сама зробила так, щоб була іншою.

Степан мовчав. Він не заперечував. Він не міг.

— Марта показала мені документи.

Він кивнув. Повільно.

— Вона мала їх зберегти.

— Там написано, що я створила резервний протокол.

— Так.

— І що він мав дати майбутній версії можливість вибирати.

— Так.

— Тобто ти не створив мене такою.

Степан похитав головою. Його рухи були повільними. Втомленими.

— Ні.

— Я сама залишила собі шанс.

— Так.

Вікторія відчула дивне полегшення. Не тому, що дізналася щось нове. А тому, що нарешті поставила крапку. Нарешті зрозуміла, що її життя не було чиїмось експериментом. Воно було її вибором. Її рішенням. Її шансом.

— Ти знав, що я можу згадати?

— Боявся цього.

— Чому?

Степан гірко усміхнувся. Це була найсумніша усмішка, яку вона бачила.

— Бо якби ти згадала все, ти б зрозуміла, що я зробив.