Глава 37

                           Остання правда

Сніг перестав іти десь на світанку.

Вікторія зрозуміла це не одразу. Вона прокинулася від незвичної тиші. Не тієї тиші, яка панувала в «Півночі» останні дні — важкої, настороженої, наче сам будинок прислухався до кожного кроку. Ця була іншою. Простою. Звичайною.

Вікторія кілька секунд лежала із заплющеними очима й слухала власне дихання. Потім почула, як за вікном із даху впала невелика грудка снігу. Глухий звук. І все. Ніяких кроків у коридорі. Ніякого гудіння системи за стіною. Ніяких голосів із темряви.

Вона розплющила очі. На стелі лежала смуга ранкового світла. Вона була теплою. Живою. Справжньою.

— Ти вже не спиш?

Вікторія повернула голову. Артем сидів на підвіконні. Він, мабуть, не спав зовсім. На ньому була та сама сорочка, у якій він учора вийшов із підземного приміщення. Волосся розтріпане, під очима темні кола. Але вперше за багато днів він виглядав спокійним.

— Давно? — запитала Вікторія.

— Хвилин сорок.

— І просто сидиш?

— Дивлюся, як світ стає нормальним.

Вона усміхнулася. Слабко. Але справжньо.

— Він ще не став нормальним.

— Знаю.

Артем подивився на неї. Його очі були теплими. Спокійними.

— Але вже може стати.

Вікторія сіла на ліжку. Їй хотілося щось сказати. Наприклад, що вона боїться. Що все це ще здається сном. Що іноді їй досі ввижається холод металевого крісла, біле світло над головою, голоси за склом. Що в її пам'яті є місця, куди вона боїться заходити.

Але замість цього вона сказала:

— Я хочу кави.

Артем тихо засміявся. Це був справжній сміх. Вільний.

— Це найкраща новина за останні кілька днів.

— Чому?

— Бо раніше ти хотіла тільки відповідей.

Вікторія подивилася на нього.

— А тепер?

— Тепер хочеш кави.

Вона встала. І вперше за довгий час їй не здалося, що під ногами зараз провалиться підлога.

---

На кухні вже були Наталя, Софія та Іван. Іван сидів за столом із перев'язаним плечем і намагався відкрити банку консервів. Його рухи були повільними. Але впертими.

— Дай сюди, — сказала Наталя.

— Я сам.

— Ти три хвилини відкриваєш банку.

— Вона принципово не відкривається.

— Це банка.

— Саме тому.

Наталя забрала її. За кілька секунд кришка клацнула. Іван подивився на неї.

— Я просто перевіряв тебе.

— Звісно.

Софія поставила перед Вікторією чашку.

— Тримай.

— Дякую.

— Без цукру.

Вікторія здивовано подивилася на неї.

— Ти пам'ятаєш?

Софія знизала плечима.

— Після всього, що тут було, запам'ятати, як людина п'є каву, — не найскладніше.

Це прозвучало настільки буденно, що Вікторія несподівано відчула клубок у горлі. Звичайна кухня. Чашки. Запах кави. Люди, які сперечаються через банку. Ніхто не чекає смерті. Ніхто не дивиться на двері кожні тридцять секунд.

Вона стиснула чашку долонями. Тепло. Справжнє.

— Що з дорогою? — запитала вона.

Наталя відповіла:

— Рятувальники вже вийшли на зв'язок через радіостанцію. До обіду мають пробитися сюди.

— Поліція?

— Теж буде.

Вікторія кивнула. Вона знала, що після цього почнеться інше. Пояснення. Протоколи. Запитання. Фотографії. Підземні приміщення. Сервери. Записи. Тіла тих, кого вже не можна повернути. І десятки речей, які доведеться пояснювати людям, котрі ніколи не бачили того, що бачили вони.

Але це вже було завтра. Сьогодні вона просто пила каву.

---

— Вікторіє.

Голос почувся з дверей. Вона обернулася. Андрій стояв у коридорі. Він виглядав так, наче за одну ніч постарів на кілька років. Вікторія поставила чашку. Артем одразу напружився. Наталя мовчки подивилася на Андрія. Той не зайшов.

— Можна поговорити?

Вікторія кілька секунд дивилася на нього. Потім кивнула. Вони вийшли в коридор. Артем хотів піти слідом, але Вікторія лише поглянула на нього.

— Я сама.

Він неохоче залишився.

---

Вони зупинилися біля великого вікна на сходах. За ним лежав білий схил. Сонце відбивалося від снігу так сильно, що доводилося примружуватися.

— Я знаю, що ти мені не пробачиш, — сказав Андрій.

Вікторія мовчала.

— І не повинна.

— За що саме?

Він опустив очі. Він дивився на підлогу. На свої руки.

— За все.

— Це не відповідь.

Андрій важко видихнув. Його плечі опустилися.

— За те, що допомагав Степану. За те, що приховував правду. За те, що дозволив тобі думати, ніби ти божеволієш. За те, що знав про попередні версії.

Вікторія відчула, як усередині піднімається злість. Гаряча. Справжня. Вона кипіла в грудях.

— Ти бачив їх?

— Деяких.

— Ти знав, що вони існували.

— Так.

— І мовчав.

— Так.

Вона відвернулася до вікна. Хотілося вдарити його. Крикнути. Запитати, як він міг дивитися їй в очі після всього. Але замість цього Вікторія сказала:

— Я довго думала, що найстрашніше — це коли в тебе забирають пам'ять.

Андрій нічого не відповів.

— Але я помилялася.

Вона повернулася. Її очі були сухими. Але в них було щось таке, від чого Андрій відступив на крок.

— Найстрашніше — коли людина знає правду і вирішує, що ти не маєш права її знати.

Андрій кивнув. Повільно. Важко.

— Я боявся тебе втратити.

— І через це сам тебе втрачав.

— Знаю.

Вікторія довго дивилася на нього. Дуже довго. Наче зважувала щось. Наче вирішувала.

— Я не можу сказати, що пробачила тебе.

— Я й не прошу.

— Але я більше не хочу жити тим, що ти зробив.

Андрій підняв очі. Вони були вологими.

— Що це означає?

— Означає, що ти сам розберешся зі своїм минулим.

Він зрозумів. Поліція. Слідство. Відповідальність. Не втеча. Не нова брехня. Просто наслідки.

— Добре, — тихо сказав Андрій.

І вперше за весь час Вікторія побачила в його очах не страх. А прийняття.

---