Глава 36

                                 Гостя №18

— Ми не закінчили.

Вікторія сказала це тихо. Ледь чутно. Наче слова виходили з неї самі — без дозволу, без попередження. Але всі почули. У тиші вестибюлю, де ще висіла втома після ночі, де ще пахло холодом і старим пилом, ці три слова прозвучали голосніше за будь-який крик.

За вікном сніг продовжував падати, хоча заметіль уже втратила свою силу. Вітер більше не бився у скло, не завивав у димоходах і не змушував старий готель здригатися. Наче ніч справді відступала. Наче все закінчилося. Наче вони могли просто вийти, сісти в машину й поїхати. Назавжди.

Але аркуш на стійці адміністратора лежав перед ними. На ньому було написано:

ГОСТЯ №18 — ПРИЇХАЛА ПІСЛЯ ОПІВНОЧІ.

Наталя підійшла першою. Її кроки були різкими. Впевненими. Вона завжди йшла так — наче кожен крок був останнім.

— Може, це старий запис.

— Ні, — відповіла Вікторія.

— Звідки така впевненість?

— Папір сухий.

Наталя подивилася на неї. Її очі звузилися.

— І?

— У цьому готелі всі старі документи лежали в архіві. Цей аркуш щойно залишили тут.

Іван забрав його зі стійки. Помацав пальцями. Провів по краю. Підніс до світла. Він робив це так, як робив усе — методично, обережно, без зайвих емоцій.

— Вона права.

Софія озирнулася. Її обличчя було втомленим. Але очі — пильними.

— А де адміністратор?

Ніхто не відповів. Стійка була порожня. Стілець стояв відсунутий. Наче хтось щойно встав і пішов. Ключі висіли на своїх місцях. Рівні ряди. Блискучі. Тільки ключа від кімнати №18 не було.

Артем тихо сказав:

— Може, вона ще в готелі.

Вікторія подивилася на сходи. На темряву, яка панувала нагорі. На тіні, які ворушилися в світлі ранку.

— Тоді знайдемо її.

Андрій піднявся з дивана. Він рухався повільно. Кожен рух давався йому з болем.

— Разом.

Віка залишилася біля вікна. Вона не рушила. Вона дивилася на сніг. На білу пустку. На щось, чого не бачили інші.

Вікторія глянула на неї.

— Ти з нами?

Віка похитала головою. Повільно. Сумно.

— Ні.

— Чому?

— Я вже знаю, кого ви шукаєте.

Усі замовкли. Тиша стала густішою. Важчою.

— Кого? — запитала Наталя.

Віка дивилася на двері. На скло. На відображення.

— Себе.

---

Вікторія не відразу зрозуміла. Слова зависли в повітрі. Вона дивилася на Віку, і в її голові щось повільно складалося. Шматок до шматка. Осколок до осколка.

— Поясни.

Віка повільно підійшла до стійки. Її рухи були плавними. Майже беззвучними. Вона завжди рухалася так — наче не хотіла залишати слідів.

— Коли «Північ» вимкнувся, я відчула, що щось змінилося.

— Що саме?

— Раніше я була частиною системи.

Вона поклала руку на старий журнал. Її пальці торкнулися сторінок. Обережно. Наче вони могли розсипатися.

— Тепер — ні.

— І?

— Тепер я можу згадувати.

Андрій насупився. Його обличчя спотворилося.

— Що?

Віка подивилася на нього. Прямо. В очі.

— Останню ніч.

Андрій зблід. Він знав, про що вона. Він завжди знав.

— Яку?

— Першу.

Вона відкрила журнал. Сторінки шелестіли під пальцями. Старі. Жовті. Але живі.

— Ту ніч, коли Вікторія померла.

Вікторія підійшла ближче. Її серце билося швидше. Вона відчувала це в горлі, у скронях, у кінчиках пальців.

— Що ти пам'ятаєш?

Віка подивилася їй в очі. Довго. Уважно.

— Ти не була одна.

---

Кімната №18 була на другому поверсі.

Двері стояли прочиненими. Вузька смуга світла падала на підлогу коридору. На ручці висів ключ. Він погойдувався. Ледь помітно. Наче хтось щойно вийшов.

Вікторія підійшла ближче. Її кроки були обережними. Тихими.

— Не заходьте.

Наталя подивилася на неї. Її рука лежала на зброї.

— Чому?

— Не знаю.

Вона сама не розуміла, чому сказала це. Просто відчула. Щось усередині неї — щось старе, щось глибоке — знало, що там. І не хотіло, щоб вони це побачили.

Артем став поруч. Він завжди ставав поруч. Навіть коли не пам'ятав її. Навіть коли не знав, ким вона була.

— Тоді я зайду першим.

Вікторія схопила його за руку. Її пальці вп'ялися в його передпліччя.

— Ні.

Він подивився на неї. Його очі були спокійними. Теплими.

— Ти боїшся?

— Так.

— Чого?

Вікторія подивилася на прочинені двері. На смугу світла. На темряву за нею.

— Що там буде щось, що я вже бачила.

Артем кивнув. Він зрозумів. Він завжди розумів.

— Тоді зайдемо разом.

Вони переступили поріг.

Кімната була порожня. Ліжко застелене. Подушки рівні. Ковдра гладка. Наче ніхто ніколи не спав тут. На столі — чашка. Ще тепла. Пара піднімалася над нею. Ледь помітна. Але справжня.

Наталя зайшла слідом. Її очі сканували кімнату. Кожен кут. Кожну тінь.

— Вона щойно була тут.

Іван перевірив чашку. Помацав порцеляну. Похитав головою.

— Кілька хвилин тому.

Софія подивилася на вікно. Воно було зачинене. Замок на місці.

— Але слідів немає.

Вікторія підійшла до столу. Поруч із чашкою лежав аркуш. Вона взяла його. Папір був гладкий. Новий. На ньому було написано:

«Якщо ти читаєш це — значить, ти нарешті перестала тікати від себе.»

Внизу — підпис. Вікторія.

Артем тихо сказав:

— Це твій почерк.

Вона дивилася на літери. На кожну. На кожен завиток. На кожну лінію.

— Так.

— Але ти цього не писала.

— Не пам'ятаю.

Іван забрав аркуш. Перевернув. На звороті була дата. 18.01.2006. А під нею:

«О 00:18 вона прийде.»

Годинник на стіні показував: 00:17.

Софія прошепотіла:

— Хвилина.

Ніхто не ворухнувся. Ніхто не дихав. Тиша стала абсолютною. Наче світ затамував подих.

За дверима пролунав звук кроків. Один. Другий. Третій. Хтось підіймався сходами. Повільно. Впевнено. Крок за кроком.

Вікторія відчула, як серце почало битися швидше. Кров пульсувала в скронях. У горлі. У кінчиках пальців.