Глава 35

                         Останній протокол

Темрява прийшла раптово.

Не поступово. Не так, як гасне світло в будинку — коли одна лампа за одною згасає, залишаючи час звикнути до сутінок. Не так, як опускається ніч на місто. Просто в одну мить підземний комплекс перестав існувати.

Зникли лампи. Зникли монітори. Зникло гудіння серверів. Навіть вентиляція замовкла — те тихе, рівне дихання системи, яке супроводжувало їх усі ці години. Тиша, що залишилася, була густою. Важкою. Майже фізичною. Вона тиснула на вуха, на груди, на горло.

Залишилося тільки дихання людей.

Вікторія стояла посеред темряви й чула, як десь поруч Артем намагається підвестися. Вона чула його рухи — обережні, впевнені. Вона знала його напам'ять. Навіть у темряві. Навіть у смерті.

— Віко?

— Я тут.

— Ти ціла?

— Так.

— Не рухайся.

— Чому?

— Підлога.

Вікторія опустила погляд, хоча нічого не бачила. Темрява була абсолютною. Вона відчувала її на обличчі. Відчувала її в легенях. Під ногами щось тихо потріскувало. Наче крига. Наче скло. Наче щось старе, що ламалося під вагою часу.

— Що там?

— Не знаю.

Іван увімкнув кишеньковий ліхтар. Промінь хитнувся. Він вихопив із темряви шматок підлоги.

Під ногами були уламки скла. На підлозі лежали маленькі чорні фрагменти серверних панелей. Вони блищали в світлі ліхтаря, наче осколки чорного дзеркала.

Але найгіршим було інше. На склі проступав тонкий червоний напис. Ніби його виводили зсередини. Ніби хтось живий писав із іншого боку.

ПРОТОКОЛ НЕ ЗАКРИТИЙ.

Іван зблід. Його обличчя в світлі ліхтаря здавалося восковим.

— Це погано.

Наталя подивилася на нього. Її рука вже лежала на зброї.

— Наскільки?

— Дуже.

— Конкретніше.

— Вікторія скасувала новий цикл.

— Так.

— Але старий ще працює.

Вікторія підійшла ближче. Її кроки були обережними. Скельця хрустіли під підошвами.

— Який старий?

Іван посвітив на напис. Його рука не тремтіла. Але голос — так.

— Перший.

Вона відчула знайоме стискання в грудях. Наче щось усередині повільно затягувалося в вузол.

— №001?

— Так.

Степан стояв у кількох метрах від них. Він дивився на темряву так, ніби знав, що там. Ніби бачив щось, чого не бачили інші. Ніби чекав на щось.

— Вона не закрила його, — сказав він.

Вікторія повернулася до нього.

— Хто?

— Ти.

— Я щойно скасувала цикл.

— Новий.

Степан зробив крок до неї. Його обличчя було в тіні. Але голос — чіткий.

— Але не перший.

— Тоді що досі працює?

Степан подивився на неї. Довго. Уважно.

— Повернення.

Вікторія відчула холод. Він ішов знизу. Від підлоги. Від кісток.

— Чиє?

Він не відповів.

А з темряви долинув звук. Один короткий сигнал. Потім другий. Потім третій. І на стіні загорівся старий монітор. Лише один. На ньому з'явилося:

ОБ'ЄКТ №001 ГОТУЄТЬСЯ ДО ВІДНОВЛЕННЯ.

Артем піднявся. Він рухався швидко. Впевнено.

— Відновлення кого?

Степан тихо відповів:

— Її.

Усі подивилися на Вікторію.

— Я тут.

— Не тебе, — сказав він.

Пауза. Довга. Мучительна.

— Першу.

---

Вікторія підійшла до монітора. Її кроки були повільними. Важкими. Наче вона йшла крізь воду.

— Де вона?

— Не знаю.

— Ти повинен знати.

— Я думав, що знищив її.

— Ти думав?

— Так.

— І не перевірив?

Степан мовчав. Він дивився на підлогу. На уламки. На свої руки.

Вікторія стиснула кулаки. Її нігті вп'ялися в долоні.

— П'ятдесят два рази ти перевіряв моє повернення. І жодного разу не перевірив перший протокол?

— Я боявся.

— Чого?

Степан подивився на неї. В його очах було щось таке, від чого вона відступила на крок.

— Що ти повернешся сама.

Вікторія нічого не відповіла. Слова застрягли в горлі. Вона дивилася на нього, і в її голові крутилася одна думка. Одна. Єдина. Він боявся її. Не втратити. Не вбити. Боявся її.

І раптом Віка сказала:

— Вона вже тут.

Усі повернулися до неї. Віка стояла трохи осторонь. Її обличчя було блідим. Але очі — ясними.

— Що?

Віка дивилася на коридор. У темряву. У порожнечу.

— Я її чую.

Артем напружився. Його тіло стало каменем.

— Що саме?

— Голос.

— Чий?

Віка повільно підняла руку до голови. Її пальці торкнулися скроні.

— Її.

Вона заплющила очі. Її губи ворухнулися. Ледь помітно.

— Вона каже, що ми запізнилися.

Наталя підняла зброю. Її рухи були різкими. Точними.

— Ми куди запізнилися?

Віка відкрила очі. Вони були порожніми. Наче хтось зазирнув у них і забрав усе.

— До початку.

---

З коридору почувся звук кроків. Повільних. Дитячих. Наче хтось босоніж ішов по холодній підлозі. Наче хтось, хто не важив нічого, наближався до них.

Вікторія дивилася в темряву. Її очі намагалися побачити хоч щось. Але там була тільки порожнеча. І звук.

— Хто там?

Крок.

Ще один.

Потім у світлі ліхтаря з'явилася дівчина.

На вигляд — років двадцять. Довге волосся. Бліде обличчя. Біла сорочка. Босі ноги. Вона зупинилася. Вона стояла нерухомо. Вона дивилася на них.

Вікторія відчула, як перестала дихати. Повітря застрягло в легенях. Серце зупинилося. На одну мить. На одну вічність.

Дівчина була схожа на неї. Не просто схожа. Це була вона. Та сама форма очей. Та сама лінія губ. Та сама маленька родимка біля скроні. Тільки погляд був зовсім інший. Спокійний. Майже порожній.

— Вікторіє, — сказала дівчина.

Вікторія не могла відповісти. Слова не йшли. Голос не слухався.

Андрій зробив крок назад. Його обличчя спотворилося.

— Ні...

Дівчина подивилася на нього. Вона всміхнулася. Тепло. Сумно.

— Привіт, Андрію.

Він зблід. Його руки затремтіли.

— Ти померла.

— Так.

— Я бачив.