Глава 34

                               Перша пам'ять

02:17.

Цифри на екрані змінювалися надто швидко. Кожна секунда падала, як камінь у воду. Кожен удар пульсу віддавався в скронях. Вікторія дивилася на них і відчувала, як усередині щось повільно відривається від дна. Не страх. Щось інше. Глибше. Старіше. Відчуття, ніби вона стоїть перед дверима, за якими вже була. Тільки не пам'ятає, коли саме. Тільки не пам'ятає, як саме. Тільки не пам'ятає, чому повернулася.

— Віко.

Голос Артема повернув її до реальності. Вона подивилася на нього. Він стояв поруч. Він завжди стояв поруч. Навіть коли не пам'ятав її. Навіть коли не знав, ким вона була.

— Я тут.

— Ти зблідла.

— Я бачу.

— Що ти бачила?

Вікторія глянула на темне скло серверної шафи. Її відображення вже було звичайним. Звичайним. Нормальним. Своїм.

— Нічого.

Степан тихо засміявся. Не весело. Втомлено.

— Ти знову брешеш.

Вікторія різко повернулася до нього. Її очі звузилися.

— Ти хоч раз у житті говорив мені правду?

— Так.

— Коли?

Степан подивився їй прямо в очі. Він не відвів погляду. Він не міг.

— Коли сказав, що не зміг тебе відпустити.

Вона мовчала.

— Це була єдина правда, яку я ніколи не приховував.

— А все інше?

— Все інше я намагався виправити.

— І скільки людей ти зламав, поки виправляв?

Степан опустив голову. Він дивився на підлогу. На пил. На тріщини. Куди завгодно, аби не зустрітися з нею поглядом.

Він не відповів. Цього разу Вікторія не стала чекати.

— Іване, як зупинити процес?

Іван сидів перед панеллю. Пальці бігали по клавіатурі. Він не підняв голови.

— Не знаю.

— Ти щойно сказав, що розумієш систему.

— Я розумію її принцип.

— А мені потрібен спосіб її зупинити.

— Якщо я зараз відключу живлення, ми можемо втратити всі дані.

— Нехай.

Іван підняв голову. Його очі були втомленими. Але ясними.

— Разом із ними можемо втратити пам'ять людей, які ще живі.

Вікторія замовкла. Слова вдарили в неї. Не в голову. В груди. В серце.

Андрій підійшов до нього. Він рухався повільно. Важко.

— А якщо не відключати?

— Тоді через дві хвилини почнеться перенос.

— І що буде?

— Не знаю.

— Припустимо, що система переносить пам'ять №001 у Вікторію.

Іван кивнув.

— Тоді вона отримає повний пакет першої особистості.

— А ми?

Іван подивився на список на екрані. Імена. Вони світилися червоним. Одне за одним.

— Ми станемо джерелами.

Софія нахмурилася.

— Що це означає?

— Якщо система вважає, що у вас є фрагменти пам'яті Вікторії...

— То?

— Вона забере їх.

Софія стиснула губи. Її руки затремтіли.

— Тобто ми забудемо її?

— Можливо.

— А якщо забудемо все?

Іван не відповів. Він не міг. Слова застрягли в горлі.

Наталя різко сказала:

— Годі гадати. Нам потрібна відповідь.

Вона подивилася на Степана. Її погляд був твердим. Холодним.

— Ти знаєш.

Степан мовчав.

— Ти точно знаєш.

— Не все.

— Але достатньо.

Наталя підійшла до нього. Вона рухалася повільно. Обережно. Як хижак.

— Тоді говори.

Степан подивився на неї.

— Якщо процес почнеться, зупинити його можна лише зсередини.

Іван різко підняв голову.

— Зсередини?

— Так.

— Тобто через свідомість носія?

Степан кивнув.

— Через Вікторію.

Артем відразу похитав головою.

— Ні.

Вікторія подивилася на нього.

— Що?

— Ти не підеш туди сама.

— А куди?

— У систему.

Степан тихо сказав:

— Якщо вона зайде, може не повернутися.

— Я й не збираюся повертатися одна, — відповіла Вікторія.

Артем зрозумів раніше за інших. Він завжди розумів її раніше за інших.

— Ти хочеш, щоб я пішов із тобою.

— Так.

— Віко...

— Ти вже був там.

— Не так.

— Як?

Він опустив очі. Він дивився на свої руки. На долоні. На лінії.

— Перший раз я був поруч, коли ти помирала.

Пауза.

— Я не зміг тебе витягнути.

— Цього разу витягнеш.

— Ти не знаєш.

— Ні.

Вона зробила крок до нього. Ще один. Ще один.

— Але знаю тебе.

Артем подивився на неї. Довго. Уважно. І цього разу не заперечив.

---

01:31.

Екран раптом змінився. Замість таймера з'явилося відео. Вікторія впізнала себе одразу. Перша. Та, якою вона була сімнадцять років тому. Вона сиділа в тому самому кріслі. Тільки цього разу в кімнаті не було Степана. Не було Артема. Не було Андрія. Вона була сама.

— Якщо ти це бачиш, — сказала дівчина на екрані, — значить, я померла.

Вікторія не дихала. Повітря застрягло в легенях.

— І якщо система спрацювала, ти вже думаєш, що Степан винен.

Степан заплющив очі.

— Вимкни це, — сказав він.

Іван похитав головою.

— Я не можу.

На відео Вікторія продовжила:

— Він не винен у тому, що сталося спочатку.

Андрій завмер. Його обличчя спотворилося.

— Але він винен у тому, що сталося потім.

Відео на секунду зашипіло. Плівка крутилася. Час ішов.

— Я дала йому шанс зупинитися.

Дівчина опустила погляд. Її очі були сумними. Але не слабкими.

— Він не зупинився.

Степан тихо прошепотів:

— Віко...

— Я знала, що він продовжить.

Вона подивилася прямо в камеру. Прямо в душу.

— Тому створила запасний протокол.

Вікторія відчула холод у долонях. Він піднімався по руках. По плечах. По шиї.

— №53.

На екрані з'явилося її теперішнє фото. Вона. Така, якою вона була зараз. Жива.

— Але №53 — не копія.

Пауза.

— Це не тіло для моєї пам'яті.

Ще одна.

— Це людина, яка повинна мати власний вибір.

Артем дивився на екран, не кліпаючи. Його руки стиснулися в кулаки.

— Я не хотіла повертатися замість себе.

Голос дівчини став тихішим.