Глава 33

                    Те, що залишилося після неї

Механізм під землею продовжував працювати.

Глухий металевий гуркіт ішов крізь підлогу, піднімався по стінах і віддавався десь усередині грудей. Він не припинявся ні на секунду. Він жив своїм життям — повільним, ритмічним, невідворотним. Наче сама земля дихала під їхніми ногами. Наче комплекс, який здавався мертвим, насправді ніколи не вмирав. Він просто чекав.

Раз.

Пауза.

Другий.

Пауза.

Третій.

Вікторія стояла перед центральним екраном і не могла відвести від нього очей. Її тіло не рухалося. Дихання сповільнилося. Пульс — навпаки — прискорився. Вона відчувала його в скронях, у горлі, у кінчиках пальців. Наче кров намагалася вирватися назовні. Наче щось усередині неї намагалося народитися.

На чорному тлі все ще світилися слова:

«ТЕПЕР ТИ ВСЕ ЗГАДАЛА.»

Але вона нічого не згадала. Не все. Лише уривки. Шматки. Осколки чужого життя, які болісно намагалися стати її власним.

Біле світло.

Кров на руці.

Артем.

Андрій, який кричить.

Степан, молодий і переляканий.

І власні пальці, що набирають код.

1-8-0-1.

Потім — темрява.

Густа. Голодна. Жива.

— Віко, — тихо сказав Артем.

Вона не відповіла.

— Вікторіє.

— Я чую.

Голос прозвучав хрипко. Вона сама не впізнала його. Наче говорив хтось інший. Хтось, хто жив у ній. Хтось, хто чекав.

Вона нарешті повернулася. Її рухи були повільними. Важкими. Наче вона йшла крізь воду.

— Я нічого не розумію.

Андрій стояв біля входу. Його обличчя було блідим. Настільки блідим, що здавалося прозорим. Він тримав руки в кишенях. Він завжди ховав руки, коли нервував.

— Я розумію, — сказав він.

Вікторія різко подивилася на нього. У її очах спалахнув вогонь. Справжній. Гарячий. Лютий.

— Тоді поясни.

Андрій мовчав. Він дивився на неї, і в його очах було щось таке, від чого їй захотілося вдарити його. Але вона стрималася. Вона завжди стримувалася.

— Зараз.

— Не тут.

— Саме тут.

— Віко...

— Ти все життя говорив, що намагаєшся мене захистити.

Вона зробила крок до нього. Ще один. Вона більше не боялася. Страх зник. Залишилося щось інше. Щось холодне.

— Ти брехав мені. Артем брехав. Степан брехав. Моя мати...

Голос зірвався. Слова застрягли в горлі. Вона намагалася вимовити їх, але не могла.

— Я навіть не знаю, чи була вона справжньою.

Андрій стиснув щелепи. Його щелепи зціпилися так сильно, що на скронях з'явилися жовна.

— Була.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я пам'ятаю її.

— Я теж пам'ятаю.

— Ні.

Він похитав головою. Повільно. Сумно.

— Ти пам'ятаєш те, що тобі залишили.

Вікторія завмерла. Слова вдарили в неї, як фізична сила.

— А я пам'ятаю те, що було до цього.

---

У цей момент серверна здригнулася.

Зі стелі посипалася дрібна бетонна крихта. Вона падала на волосся, на плечі, на підлогу. Наче сніг. Чорний сніг.

Софія інстинктивно схопила Івана за руку. Її пальці вп'ялися в його передпліччя.

— Це нормально?

— Ні, — відповів він.

— Дуже корисна відповідь.

— Ми під землею. Щось велике відкривається.

Наталя підійшла до дверей. Вона рухалася швидко. Впевнено. Вона завжди рухалася так.

— І, судячи з шуму, прямо під нами.

Вона посвітила ліхтарем у коридор. Промінь ковзнув по стінах, по трубах, по темряві. Нічого. Поки що.

— Треба рухатися.

— Куди? — запитала Софія.

Наталя показала на екран. Її рука не тремтіла.

— Напевно, туди, куди вона нас веде.

— Хто?

Наталя подивилася на Вікторію. Довго. Уважно.

— Вона.

Вікторія знову повернулася до центрального монітора. На ньому вже з'явився новий напис.

СПУСК — 01.

Під ним стрілка. Вниз.

— Під сервером є ще один рівень, — сказав Іван.

— Ти про нього знав?

— Ні.

— Чудово.

Наталя взялася за металеву ручку біля підлоги. Потягнула. Нічого. Вона потягнула сильніше. Металевий люк не піддавався.

— Допоможіть.

Андрій підійшов. Він узявся за ручку. Разом вони смикнули сильніше. Люк здригнувся. Потім ще раз. І відкрився.

Знизу вдарило холодом. Не просто холодом. Запахом.

Вікторія одразу його впізнала. Антисептик. Старий метал. І щось солодкувате, майже лікарняне. Її шлунок скрутило. Вона прикрила рот долонею.

— Я була там, — прошепотіла вона.

Артем почув. Він завжди чув.

— Де?

Вона подивилася вниз. У темряву. У холод. У минуле.

— Не знаю.

---

Сходи були вузькими. Настільки, що доводилося спускатися боком. Метал гудів під ногами. Кожен крок віддавався луною. Кожен подих — відлунням.

Першою йшла Наталя. За нею Вікторія. Артем — одразу позаду. Далі Андрій, Іван і Софія. Віка замикала групу.

На третій сходинці Вікторія раптом зупинилася.

— Стій.

Артем ледь не врізався в неї.

— Що?

— Тут.

Вона торкнулася стіни. Пальці знайшли подряпини. Три довгі лінії. Поруч — ще три. А нижче хтось колись написав:

НЕ ВІР СТІНАМ.

Артем подивився на напис. Його очі звузилися.

— Це твій почерк?

Вікторія провела пальцем по літерах. Вони були вирізані чимось гострим. Глибоко. Назавжди.

— Ні.

Віка ззаду тихо сказала:

— Мій.

Усі повернулися. Віка дивилася на напис. Її обличчя не виражало нічого. Але в очах було щось таке, від чого Вікторії стало не по собі.

— Я написала це, коли мене вперше сюди привели.

— Коли? — запитала Вікторія.

— Не знаю.

— Ти ж казала, що пам'ятаєш.

— Пам'ятаю не все.

Віка опустила очі. Вона дивилася на підлогу. На пил. На сходинки.

— Тут пам'ять ламається.

— Як саме?

Вона відповіла не одразу. Пауза. Довга. Мучительна.

— Спочатку ти забуваєш дні.

Пауза.

— Потім людей.

Ще одна.

— Потім починаєш пам'ятати те, чого ніколи не було.