Глава 32

                     Той, хто запустив «Північ»

Коридор під Камерою №1 здавався довшим, ніж мав бути.

Вікторія йшла першою, тримаючи ліхтар перед собою. Його вузький промінь ковзав по металевих стінах, вихоплюючи з темряви труби, кабелі, старі таблички й плями іржі. Кожен крок віддавався гулом у порожнечі. Кожен подих здавався гучнішим, ніж мав бути. Наче сам тунель слухав їх. Наче сам бетон чекав на щось.

Десь далеко працював генератор. Глухо. Рівномірно. Наче чиєсь серце. Воно билося в ритмі, який Вікторія не могла не чути. Воно нагадувало їй про щось. Про щось старе. Про щось, що вона не могла згадати. Але відчувала. Відчувала всім тілом.

За спиною Вікторія чула кроки інших. Вони йшли мовчки. Навіть Артем, який зазвичай не міг стояти на місці, тепер ішов тихо. Наче боявся порушити тишу. Наче боявся, що якщо він заговорить, щось зламається.

Артем ішов майже поруч. Не торкався її, але вона відчувала його присутність кожною клітиною тіла. Тепло. Близькість. Щось, що вона не могла назвати. Щось, що жило в ній глибше за пам'ять. Глибше за страх. Глибше за смерть.

Андрій тримався позаду них. Він ішов важко. Кожен крок давався йому з болем — не фізичним, а іншим. Тим, який не можна залікувати. Тим, який не можна забути. Наталя йшла біля Івана, який досі притискав долоню до перев'язаного плеча. Софія підтримувала його з іншого боку. Її руки тремтіли, але вона не відпускала.

Віка була останньою. Вона мовчала. І це мовчання Вікторії подобалося найменше. Бо Віка завжди щось знала. Завжди. І те, що вона мовчала зараз, означало, що вона знала щось особливо погане.

— Скільки часу? — запитала Наталя. Її голос прозвучав різко в тиші.

Іван поглянув на маленький екран пристрою. Його обличчя в тьмяному світлі ліхтаря здавалося виснаженим. Але очі були ясними. Гострими.

— Двадцять дві хвилини.

— Тобто нам треба пройти підземний лабіринт, знайти сервер, вимкнути систему, не померти й бажано не зустріти ще одного Степана?

— Приблизно так.

Наталя коротко видихнула. Це був не сміх. Це було щось інше. Щось, що нагадувало звичку. Звичку триматися навіть тоді, коли всередині все кричить.

— Чудово. А я вже боялася, що вечір буде нудним.

Софія нервово посміхнулася. Це була слабка усмішка. Але справжня. Вона завжди усміхалася, коли боялася. Це був її спосіб не зламатися.

Іван — ні. Він не усміхався. Він ніколи не усміхався, коли йшлося про «Північ». Він знав занадто багато. І це знання тиснуло на нього, як камінь.

— Я серйозно, — сказав він. — Якщо система перейде у фінальну фазу, ми не встигнемо.

— Що саме станеться? — запитала Вікторія.

Іван помовчав. Він дивився на неї, і в його очах було щось таке, від чого їй захотілося зупинитися. Але вона не могла. Вони йшли. Вони завжди йшли.

— Усі активні копії пам'яті будуть синхронізовані.

— Простими словами.

— Люди забудуть.

Вікторія зупинилася. Різко. Наче наткнулася на невидиму стіну.

— Що?

— Не все. Але достатньо.

Іван подивився на неї. Прямо. В очі. Без жалю.

— Спогади, пов'язані з «Північчю». Людей. Події. Особистості. Те, що система вважатиме помилкою.

Артем похитнувся вперед. Його обличчя спотворилося.

— Тобто вона може стерти все, що ми зараз знаємо?

— Так.

Андрій тихо сказав:

— І знову почати.

Вікторія подивилася на нього. У її очах було щось нове. Щось, що нагадувало розуміння. Гірке. Болюче.

— Цикл?

Він кивнув. Повільно. Важко.

— Цикл.

У цей момент десь попереду клацнуло. Тихо. Але в тиші тунелю це прозвучало як постріл. Усі завмерли. Наталя миттєво підняла зброю. Її рух був швидким, відпрацьованим, майже автоматичним.

— Тихо.

Ліхтар Вікторії повільно повернувся в бік коридору. Нічого. Тільки темрява. Густа. Голодна. Вона здавалася живою. Вона чекала.

А потім із динаміка під стелею пролунав голос.

— Вікторіє.

Вона впізнала його. Відразу. Всім тілом. Всім єством. Степан.

— Не йдіть далі.

Андрій вилаявся собі під ніс. Слова були грубі, але в них не було злості. Тільки втома.

— Він нас бачить.

— Звичайно, — відповів голос. Спокійно. Впевнено. — Я бачу вас усіх.

Вікторія підійшла до динаміка. Вона дивилася на нього, і в її очах було щось таке, від чого навіть Артем відступив на крок.

— Ти боїшся, що ми знайдемо сервер?

Кілька секунд було тихо. Потім Степан відповів:

— Я боюся не того, що ви його знайдете.

— А чого?

— Що ти згадаєш.

Вікторія відчула холод уздовж хребта. Він пройшов повільно. Від шиї до куприка. Наче хтось провів льодом по її спині.

— Що саме?

— Хто ти була до того, як стала Вікторією №53.

Артем різко подивився на неї. Віка — теж. Вони обоє знали щось. Вони обоє чекали на цю мить.

Андрій опустив очі. Він дивився на підлогу. На бетон. На пил. Куди завгодно, аби не зустрітися з нею поглядом.

— Ти знав, — сказала Вікторія. Це не було питанням.

Він не відповів.

— Андрію.

— Я знав не все.

— Але знав.

— Так.

— Чому ти мовчав?

Андрій підняв голову. Повільно. Наче це вимагало від нього всіх сил. Його очі були червоними. Вони завжди були червоними в останні дні.

— Бо коли я розповідав тобі правду раніше, ти вмирала.

Вікторія завмерла. Слова вдарили в неї, як фізична сила. Вона відчула їх у грудях. У животі. У кістках.

— Що?

— Кожного разу.

— Про що ти говориш?

Андрій підійшов ближче. Він рухався повільно. Обережно. Наче боявся, що вона зникне.

— Ти не просто жертва цього проєкту, Віко.

— Я знаю.

— Ні. Ти не знаєш.

Він говорив тихо. Настільки тихо, що Вікторії довелося підійти ближче. Ще один крок. Ще один.

— Перші цикли не були такими, як зараз.

— Якими?

— Ти сама їх запускала.

Коридор ніби став ще холоднішим. Повітря загусло. Звуки зникли. Залишилося тільки дихання. Її. Його. Іхнє.