Глава 31

                          З першого разу

— З того самого життя, яке ти так відчайдушно намагаєшся згадати.

Слова Артема зависли в тиші.

Вікторія дивилася на нього й не могла зрозуміти, чому її тіло відреагувало раніше за свідомість. Це було дивне відчуття — наче хтось усередині неї, глибоко під шкірою, під м'язами, під кістками, вже знав відповідь. Вже чув цей голос. Вже бачив це обличчя. І тепер, коли правда нарешті виходила на поверхню, воно не дивувалося. Воно просто чекало. Стільки років. Стільки життів. Стільки смертей.

Серце пришвидшилося. Вона відчула, як кров пульсує в скронях, у зап'ястях, у кінчиках пальців. Наче тіло намагалося попередити її про щось. Наче воно знало те, чого не знала вона.

Долоні стали холодними. Вона стиснула їх у кулаки, але це не допомогло. Холод ішов зсередини. З того місця, де колись була її пам'ять. Де колись було її життя. Де колись був він.

А в голові раптом з'явилося відчуття, ніби вона вже чула цей голос. Не в готелі. Не в машині. Не під час їхніх розмов. Десь дуже давно. У місці, яке вона не могла назвати. У часі, який вона не могла згадати. У житті, яке вона не могла повернути.

Артем зробив крок до неї.

Наталя миттєво підняла зброю. Її рух був швидким, відпрацьованим, майже автоматичним. Вона не думала. Вона реагувала. Це було те, що рятувало її всі ці роки.

— Стояти.

Він зупинився. Не різко. Не злякано. Просто зупинився — наче чекав на це. Наче знав, що так буде.

— Я не збираюся їй нічого робити.

— Мені байдуже.

— Наталю…

— Ще крок — і я стріляю.

Артем кивнув. Повільно. Обережно. Він підняв руки — долоні вперед, на рівні грудей. Жест здачі. Жест миру. Але в його очах не було страху. Було щось інше. Терпіння. Терпіння людини, яка чекала на цю мить дуже довго.

— Добре.

Вікторія не відводила від нього погляду. Вона не могла. Щось у ньому тримало її. Щось старе. Щось знайоме. Щось, що вона не могла назвати, але відчувала всім єством.

— Що означає «з першого разу»?

— Саме те, що я сказав.

— Ми зустрічалися раніше?

— Так.

— Де?

— Тут.

Вікторія повільно озирнулася. Стіни. Бетон. Труби. Проводи. Тьмяне світло аварійних ламп. Все це було чужим. Але водночас — знайомим. Наче вона вже бачила це. Наче вже стояла тут. Наче вже помирала тут.

— У «Півночі»?

— Так.

— Сімнадцять років тому?

— Так.

— Скільки тобі тоді було?

Артем замовк. Він дивився на неї, і в його очах було щось таке, від чого їй стало не по собі. Не страх. Щось глибше. Щось, що нагадувало біль. Старий біль. Загоєний, але не забутий.

— Артеме.

— Двадцять два.

Вікторія похитала головою. Вона намагалася порахувати. Двадцять два плюс сімнадцять. Тридцять дев'ять. Але це не сходилося. Це не могло сходитися.

— Ти не виглядаєш на сорок.

— Бо мені не сорок.

— Тоді скільки?

— Двадцять дев'ять.

Вона відчула дивний холод. Він пройшов по спині, торкнувся шиї, спустився до кінчиків пальців. Наче хтось провів льодом по її хребту.

— Але якщо це було сімнадцять років тому…

— Я не старів так, як ти думаєш.

— Що це означає?

Артем гірко посміхнувся. Це була не усмішка. Це було визнання. Справжнє. Болюче.

— Що я теж частина цього проєкту.

Софія відступила. Її обличчя спотворилося. Вона дивилася на Артема так, наче бачила його вперше. Наче всі ці місяці, всі ці дні, всі ці ночі вона говорила з кимось іншим. З кимось, кого не знала.

— Ти…

Вона не договорила. Слова застрягли в горлі.

Артем подивився на неї. У його очах було щось таке, від чого їй захотілося відвернутися. Але вона не могла.

— Так.

— Ти один із них?

— Ні.

— Тоді хто?

— Один із тих, хто вижив.

Вікторія дивилася на нього. У її голові все змішалося. Обличчя. Голоси. Спогади, яких не було. Почу­ття, які не мали пояснення. Вона намагалася зібрати це докупи, але шматки не сходилися. Вони ніколи не сходилися.

— Чому ти прийшов за мною?

— Не за тобою.

— А за ким?

Артем відповів:

— За тією, ким ти була.

Вона відчула, як у грудях щось боляче стиснулося. Наче хтось узяв її серце в долоню і стиснув. Повільно. Обережно. Але достатньо, щоб було боляче.

— Я не розумію.

— Знаю.

— Тоді поясни.

Артем подивився на Степана. Його погляд був довгим. Важким. У ньому було щось таке, що нагадувало попередження.

— Він не дозволить.

— Він більше нічого не вирішує, — сказала Вікторія.

Степан усміхнувся. Це була та сама усмішка, яку вона бачила сотні разів. Спокійна. Впевнена. Непереможна.

— Ти справді так думаєш?

— Так.

— Тоді ти ще нічого не зрозуміла.

Вікторія різко повернулася до нього. У її очах спалахнув вогонь. Справжній. Гарячий.

— Можеш хоча б раз не говорити загадками?

Степан нічого не відповів. Він просто дивився на неї. І в його очах було щось таке, від чого їй захотілося вдарити його. Але вона стрималася. Вона завжди стримувалася. Це було її прокляття.

Артем тихо сказав:

— Не слухай його.

— А тебе слухати?

— Ні.

Вікторія насупилася. Вона не очікувала такої відповіді.

— Тоді кого?

Артем подивився їй в очі. Прямо. Глибоко. Так, як дивляться на людину, яку кохали. Яку втратили. Яку знайшли знову.

— Себе.

---

За стіною щось вибухнуло.

Звук був глухий, але потужний. Він пройшов крізь бетон, крізь метал, крізь кістки. Усі здригнулися. Софія прикрила голову руками. Наталя присіла, тримаючи зброю напоготові.

Стеля посипалася дрібним пилом. Він падав на волосся, на плечі, на підлогу. Наче сніг. Чорний сніг.

— Вони прорвалися, — сказала Софія.

Наталя подивилася на двері. Її очі звузилися. Вона рахувала. Кроки. Голоси. Відстань.

— Нам треба рухатися.

— Куди? — запитала Вікторія.

Степан відповів:

— Є ще один вихід.