Глава 30

                     Мертвий не мовчить

Олександр зробив ще один крок.

Ніхто не рухався. Навіть Артем, який зазвичай першим кидався з коментарем, тепер мовчав. Його пальці міцніше стиснули зброю, а погляд бігав від Олександра до Віки, потім до Степана. Він наче шукав підтвердження, наче намагався зрозуміти, чи не збожеволів остаточно. Але обличчя навколо були надто серйозними, щоб це було галюцинацією. Надто напруженими. Надто справжніми.

Повітря в тунелі здавалося густим, як сироп. Кожен вдих давався важче, ніж попередній. Вологість осідала на шкірі, на одязі, на волоссі. Десь далеко капала вода — ритмічно, наче метроном, який відлічував останні хвилини чийогось життя. А може, й не життя. Може, чогось значно важливішого.

— Він уже помер, — повторила Віка.

Її голос був тихим. Але в тунелі кожне слово прозвучало надто чітко. Наче кинуте каміння в стоячу воду — кола розходилися далеко, торкаючись кожного, хто стояв у цьому підземеллі. Віка стояла трохи осторонь, бліда, зціпивши зуби. Її руки тремтіли, і вона ховала їх у кишенях, щоб ніхто не помітив. Але Вікторія помітила. Вона завжди помічала більше, ніж хотіла.

Вікторія дивилася на Олександра. На чоловіка, якого ще недавно називала батьком. На людину, яку бачила пораненою. Яку вважала живою. А тепер Віка говорила, що він помер. І не просто помер — він стояв перед ними. Говорив. Усміхався. І в його очах було щось таке, від чого холола кров.

— Що це означає? — запитала Вікторія.

Її голос прозвучав рівніше, ніж вона очікувала. Наче всередині ввімкнувся якийсь захисний механізм. Вона давно навчилася не показувати страх. Принаймні намагалася.

Олександр усміхнувся. Його усмішка була сумною. Не злою. Не переможною. Просто сумною — як у людини, яка вже давно змирилася з тим, що її не зрозуміють. Його обличчя в тьмяному світлі аварійних ламп здавалося вирізьбленим із каменю. Глибокі зморшки, сивина на скронях, очі, які бачили занадто багато. Він був схожий на людину, яка давно перестала спати. А може, давно перестала жити.

— Нічого хорошого, — відповів він.

— Ти живий чи ні?

— Складне питання.

— Для нормальної людини — ні.

— Тоді добре, що я давно перестав претендувати на нормальність.

— Олександре, — різко сказав Андрій. — Відповідай.

Його голос прозвучав різко, наче удар хлиста. Андрій стояв, випроставшись на повний зріст, і в його поставі було щось таке, що змушувало інших мимоволі підібратися. Він був старшим. Він завжди був старшим. І він звик, що його слухають.

Той повільно повернув голову до нього. І усмішка зникла. Наче хтось загасив свічку — різко, без попередження. Обличчя Олександра стало порожнім. Ні, не порожнім. Воно стало втомленим. Смертельно втомленим.

— Ти досі не зрозумів?

— Що саме?

— Що тут уже давно немає нормальних відповідей.

— Досить говорити загадками.

— А ти досі думаєш, що маєш право наказувати?

Андрій напружився. Його пальці стиснулися в кулаки, потім розтиснулися. Він зробив глибокий вдих, наче намагався стримати себе. Але в очах уже спалахнув вогонь — той самий вогонь, який Вікторія бачила в ньому лише кілька разів у житті. Вогонь, який означав, що він на межі.

— Я сказав: відповідай.

Олександр підняв брови. Повільно. Майже театрально. У цьому русі було щось образливе — наче він дивився на дитину, яка намагається грати в дорослого.

— Інакше що?

— Інакше я вистрілю.

— У мене?

— Якщо доведеться.

Олександр опустив погляд на зброю. Потім знову подивився на Андрія. У його очах не було страху. Не було навіть обурення. Було щось інше. Щось схоже на жалість.

— Ти вже стріляв у мене.

У тунелі стало тихо. Настільки тихо, що стало чути, як десь у глибині, за десятки метрів бетону й землі, ворушиться щось велике. Може, вода. Може, щось інше. Андрій завмер. Його обличчя втратило всі кольори — навіть ті, які там ще залишалися.

Вікторія повернулася до нього. Повільно. Наче в уповільненій зйомці.

— Що?

— Нічого.

— Андрію.

— Не зараз.

— Ні.

Вона зробила крок до нього. Її голос уже не був спокійним. У ньому з'явилися металеві нотки — ті самі, які вона чула у власному голосі, коли стояла на межі зриву.

— Що він сказав?

Андрій не дивився їй в очі. Він дивився кудись повз неї — на стіну, на підлогу, на щось у темряві. Куди завгодно, аби не зустрітися з нею поглядом.

— Я не пам'ятаю.

Олександр тихо засміявся. Це був не голосний сміх. Швидше — видих, який вирвався з грудей. Але в тиші тунелю він прозвучав як грім.

— Звичайно, не пам'ятаєш.

— Замовкни.

— Ти стріляв у мене.

— Я сказав, замовкни.

— Двічі.

— Андрію! — крикнула Вікторія.

Крик пролунав у тунелі, відбився від стін, повернувся до них луною. Андрій різко повернувся до неї. Його очі були розширені, наче в людини, яку щойно розбудили. Або наче в людини, яку щойно зловили на брехні.

— Що ти хочеш від мене?!

Вона здригнулася. Відступила на крок. Не від страху — від несподіванки. Вона ніколи не бачила його таким. Ніколи. Навіть у найгірші дні. Навіть тоді, коли все руйнувалося навколо них, Андрій залишався спокійним. Каменем. Скелею. Тим, за кого можна сховатися.

Андрій одразу замовк. Наче сам злякався власного голосу. Він відступив, опустив руки, провів долонею по обличчю. Коли він знову заговорив, його голос був тихим. Майже шепотом.

— Вибач.

— Я хочу правду.

— Я не знаю правди.

— Ти знаєш.

— Частину.

— Тоді скажи частину.

Андрій заплющив очі. На його обличчі з'явилися глибокі зморшки — ті, яких Вікторія раніше не помічала. Він виглядав старим. Раптом — на десять років старшим. Може, на двадцять.

Олександр відповів замість нього:

— Він убив мене.

Вікторія повільно повернула голову. Її обличчя не виражало нічого. Порожнеча. Але всередині щось обірвалося. Той тонкий дріт, який тримав її разом. Вона відчула, як він лопнув.