Глава 29

                                 У темряві

Світло згасло.

Не поступово. Не так, як під час аварії, коли лампи спочатку починають блимати, а потім одна за одною згасають. Просто — раз. І все.

Вікторія перестала бачити навіть власні руки. На секунду їй здалося, що вона осліпла — що темрява в'їлася в її очі й залишила там назавжди. Вона різко вдихнула, намагаючись приборкати паніку. Повітря було холодним, вологим, віддавало цвіллю й старою землею.

— Артеме? — покликала вона.

— Тут, — його голос прозвучав зовсім близько, наче він стояв за крок від неї.

— Софіє?

— Я тут.

— Андрію?

— Поруч.

— Наталю?

— Жива.

Коротка пауза. У темряві кожен звук здавався голоснішим, ніж мав бути.

— Іван?

Софія відповіла:

— Я тримаю його. Він дихає, але слабо.

Вікторія хотіла запитати про Степана, але вчасно зрозуміла, що знає відповідь. Він був тут. Вона чула його дихання — рівне, спокійне, наче він стояв у черзі за хлібом, а не в підземеллі, де за стінами ховалися озброєні люди.

Але була ще одна людина. Дівчина. Та сама, яка кілька секунд тому стояла перед ними й сказала:

«Я чекала на тебе».

Вікторія повільно витягнула руку вперед. Її пальці натрапили на порожнечу.

— Ти де? — запитала вона.

Тиша.

— Дівчино?

Ніхто не відповів.

А потім прямо біля її вуха пролунало:

— Я тут.

Вікторія різко відсахнулася. Її серце закалатало, наче намагалося вирватися з грудей.

— Не підходь так тихо! — сказала вона.

Дівчина тихо засміялася. Її сміх був дитячим, але в ньому ховалося щось старе, наче вона прожила не одне життя.

— Вибач, — сказала вона.

— Ти могла попередити, — сказала Вікторія.

— Я думала, ти мене бачиш.

— Тут темно.

— Я знаю.

— Тоді як ти бачиш?

Дівчина замовкла. Вікторія відчула, що запитала щось важливе, щось таке, що мало значення більше, ніж просто відповідь на питання.

— Як? — повторила вона.

— Тут ніколи не буває повністю темно, — сказала дівчина.

— Для мене буває.

— Ти ще не звикла.

— До чого?

Дівчина не відповіла.

Андрій різко сказав:

— Усі мовчати.

Усі стихли. Здалеку почувся звук. Металевий. Наче хтось проводив чимось важким по підлозі. Потім крок. Ще один.

Артем тихо клацнув запобіжником на зброї. Звук був майже нечутним, але в тиші він прозвучав як постріл.

— Вони йдуть, — сказав він.

Наталя прошепотіла:

— Скільки?

— Не знаю, — сказав Артем.

Степан нарешті заговорив:

— Не стріляйте першими.

Наталя коротко засміялася.

— Після всього, що тут сталося, ти серйозно даєш мені такі поради? — запитала вона.

— Якщо вони почують постріл, сюди прийдуть усі, — сказав Степан.

— Вони й так прийдуть, — сказала Наталя.

— Тоді краще, щоб не знали, де ми, — сказав Степан.

Вікторія почула власний голос:

— А якщо вони вже знають?

Ніхто не відповів. Бо в ту ж секунду в коридорі загорілося червоне аварійне світло. Одне. Потім друге. Третє.

Червоні плями повільно оживали вздовж стін, наче кров, яка поверталася в застиглі вени. І Вікторія побачила її.

Дівчину.

Вона стояла за кілька метрів. У червоному світлі її обличчя здавалося майже нереальним. Але тепер Вікторія могла роздивитися її краще.

Волосся — темно-русяве. Очі — сірі. Невеликий шрам біля лівої брови. Той самий, який був у Вікторії.

І ще одна деталь. На шиї дівчини висів маленький металевий кулон. Той самий кулон, який Вікторія носила все своє життя, який вона відкрила в архіві, який містив записку від матері.

Вікторія впізнала його.

— Звідки він у тебе? — запитала вона.

Дівчина торкнулася кулона. Її пальці були блідими, майже прозорими.

— Ти його подарувала мені, — сказала вона.

— Я?

— Так.

— Коли?

— Перед тим, як померти.

Вікторія відчула, як по шкірі побігли мурашки.

— Я ніколи не бачила тебе, — сказала вона.

— У цьому житті — ні, — сказала дівчина.

Андрій різко втрутився:

— Не починай, — сказав він.

Дівчина подивилася на нього.

— Вона має знати, — сказала вона.

— Не зараз, — сказав Андрій.

— А коли? — запитала дівчина.

— Коли виберемося, — сказав Андрій.

— Ми не виберемося, якщо вона не знатиме, — сказала дівчина.

Вікторія перевела погляд з одного на іншого.

— Ви обоє говорите так, ніби давно все це знаєте, — сказала вона.

Андрій мовчав.

— Андрію.

Він не відповів.

— Подивись на мене.

Він підняв очі.

— Скільки разів ти мене бачив? — запитала Вікторія.

— Що?

— Не мене зараз. Інших.

Андрій довго мовчав. Його очі були повними болю.

— Я не знаю, — сказав він.

— Брешеш.

— Вікторіє…

— Скільки?

— Двадцять один раз, — сказав він.

Тиша.

— Що? — перепитала Вікторія.

— Я пам'ятаю двадцять одну, — сказав Андрій.

Дівчина тихо сказала:

— А решту тобі стерли.

Вікторія повільно сіла на край металевого столу. Її ноги більше не тримали.

— Я більше нічого не розумію, — сказала вона.

Софія підійшла до неї.

— Це нормально, — сказала вона.

— Ні, Софіє. Ненормально те, що я стою під готелем, якого не мало існувати, поруч із людьми, які говорять про мене так, ніби я помирала десятки разів.

Софія нічого не сказала.

— Я хочу правду, — сказала Вікторія.

Степан відповів:

— Ти не готова, — сказав він.

Вікторія різко повернулася до нього.

— А ти взагалі маєш право вирішувати, до чого я готова? — запитала вона.

— Ні, — сказав Степан.

— Тоді говори.

— Тут?

— Так.

— Під час штурму?

— Так.

— Із пораненим Іваном?

— Так.

— Поруч із озброєними людьми?

— Так.

Вона встала. Її очі горіли.

— Я хочу знати, — сказала вона.

Степан дивився на неї кілька секунд. Потім кивнув.