Глава 28

                                 Камера №1

— Вікторіє, за мною!

Андрій схопив її за руку саме в ту мить, коли в кінці коридору гримнули постріли. Вона здригнулася. Не від звуку. Від того, наскільки знайомим був цей звук. Короткий металевий удар. Другий. Потім крик.

Готель «Північ» більше не був готелем. Він перетворився на пастку. На лабіринт, де кожен кут міг стати останнім, кожна тінь — смертельною, кожен звук — передвісником кінця.

Сходами хтось біг угору. Двері номерів відчинялися одна за одною. Люди, які ще годину тому сиділи в їдальні й сперечалися про те, чи можна дістатися до найближчого села, тепер вискакували в коридор із переляканими очима, не розуміючи, що відбувається, не знаючи, куди бігти.

— Що відбувається?! — крикнув хтось.

— Вони стріляють! — відповів інший.

— Ховайтеся!

— Куди?!

— У кімнати!

— Вони заходять у кімнати!

Софія вибігла з-за повороту, притискаючи до грудей невелику аптечку. Її обличчя було блідим, але вона трималася, наче знала, що паніка — найгірший ворог.

За нею з'явилася Наталя.

— Вікторіє! — крикнула вона.

— Я тут! — крикнула Вікторія.

— Олександр прокинувся, — сказала Наталя.

Вікторія завмерла.

— Що? — запитала вона.

— Він прийшов до тями, — сказала Наталя. — Мирослав із ним.

Артем, який стояв поруч, різко подивився на Андрія.

— Скільки у нас часу? — запитав він.

— Немає часу, — сказав Андрій.

— Це я й сам бачу, — сказав Артем.

Ще один постріл. Цього разу ближче. У стіну біля них вдарилася куля. Шматок штукатурки посипався на підлогу.

Софія скрикнула.

Андрій потягнув Вікторію вниз, прикривши її собою.

— Усі назад! — крикнув він.

Люди заметушилися. Наталя, яка не панікувала, схопила за плече переляканого чоловіка й буквально запхнула його за дерев'яну колону.

— Не стійте посеред коридору! — гаркнула вона. — Якщо хочете жити — думайте головою!

— А ти знаєш, що робити?! — крикнув хтось.

— Ні, — сказала Наталя.

Вона перезарядила зброю.

— Але принаймні не буду бігати, як курка, — сказала вона.

Артем коротко усміхнувся.

— Нарешті хтось говорить розумні речі, — сказав він.

— Ти фотограф, — сказала Наталя.

— Уже ні, — сказав Артем.

— А хто? — запитала Наталя.

— Не знаю, — сказав Артем.

Наталя глянула на нього.

— От і я про це, — сказала вона.

Вікторія майже не чула їх. Вона дивилася на Степана. Він стояв посеред коридору. Спокійний. Неприродно спокійний.

Навколо нього кричали люди, гриміли двері, лунали постріли, а він лише дивився на Вікторію — з виразом, який вона не могла прочитати.

— Ти знала, що це станеться, — сказала вона.

Степан повільно похитав головою.

— Ні, — сказав він.

— Ти брешеш, — сказала Вікторія.

— Я знав, що вони прийдуть, — сказав Степан.

— Хто? — запитала Вікторія.

— Ті, хто вважає тебе своєю власністю, — сказав Степан.

Вікторія відчула, як усередині все стислося.

— Я не чиясь власність, — сказала вона.

— Саме це я й намагаюся тобі пояснити, — сказав Степан.

— Ти нічого мені не пояснюєш! — крикнула Вікторія.

Вона зробила крок до нього.

Андрій схопив її за руку.

— Вікторіє, ні, — сказав він.

— Відпусти, — сказала Вікторія.

— Він хоче, щоб ти підійшла, — сказав Андрій.

— Я знаю, — сказала Вікторія.

— Тоді не роби цього, — сказав Андрій.

Вона подивилася на брата. І на мить побачила зовсім не дорослого Андрія. Хлопчика.

Їй було років десять. Він сидів на кухні, тримав у руках чашку з какао й казав:

«Якщо боїшся, не показуй».

Вона відповіла:

«А якщо дуже страшно?»

«Тоді бреши».

Спогад був настільки реальним, що Вікторія навіть відчула запах какао. Вона моргнула. Кухня зникла. Перед нею знову стояв Андрій.

— Ти знову щось побачила? — тихо запитав він.

Вікторія кивнула.

— Нас, — сказала вона.

— Де? — запитав Андрій.

— У дитинстві, — сказала Вікторія.

Андрій відвів погляд.

— Це добре, — сказав він.

— Чому? — запитала Вікторія.

— Бо справжні спогади теж залишилися, — сказав Андрій.

Степан почув.

— Не обов'язково, — сказав він.

Андрій різко обернувся.

— Замовкни, — сказав він.

— Ти боїшся, що вона дізнається правду? — запитав Степан.

— Я боюся, що ти знову зламаєш її, — сказав Андрій.

Степан посміхнувся.

— Я вже ламав її, — сказав він.

Вікторія подивилася на нього.

— Коли? — запитала вона.

Степан нічого не відповів. І саме ця мовчанка налякала її сильніше за будь-яке зізнання.

Десь унизу грюкнули металеві двері. Потім пролунав голос через гучномовець — холодний, механічний, без жодної емоції.

— Об'єкт Вікторія. Ви маєте тридцять секунд, щоб добровільно пройти до камери №1.

Вікторія стиснула зуби.

— А якщо ні? — крикнула вона.

Голос відповів:

— Тоді процедура буде проведена примусово.

Андрій тихо сказав:

— Нам треба йти, — сказав він.

— Куди? — запитала Вікторія.

— До камери №1, — сказав Андрій.

Вікторія подивилася на нього.

— Ти збожеволів? — запитала вона.

— Ні, — сказав Андрій.

— Там мене хочуть забрати, — сказала Вікторія.

— Саме тому ми підемо туди першими, — сказав Андрій.

Артем зрозумів першим.

— Ти хочеш зайти всередину раніше за них, — сказав він.

— Так, — сказав Андрій.

— І що далі? — запитав Артем.

— Знайдемо, що вони приховують, — сказав Андрій.

— А якщо камера заблокована? — запитав Артем.

Андрій подивився на Степана.

— Вона не заблокована, — сказав він.

Степан мовчав.

— Правда? — запитала Вікторія.

— Так, — сказав Степан.

— Ти знаєш, де вона? — запитала Вікторія.

— Знаю, — сказав Степан.

— Тоді веди, — сказала Вікторія.