Глава 27

                  Людина, яка пам'ятала все

Степан стояв у дверях і не поспішав. Це було найстрашніше. Не зброя. Не кров. Не крики. А його спокій — абсолютний, непорушний, наче він уже знав, чим усе закінчиться, і цей фінал його повністю влаштовував. Він стояв так, ніби мав у своєму розпорядженні вічність, ніби час для нього не мав значення, ніби він уже переміг.

Він дивився на Вікторію так, ніби вони зустрілися не після двадцяти років брехні, смерті й страху, а вчора. Наче вона просто трохи запізнилася на зустріч, яку вони планували давно, і він звик чекати.

— Віко, — сказав він. Його голос був м'яким, майже ніжним, але в ньому звучала сталь, яку неможливо було не помітити.

Вона не відповіла. Її очі були прикуті до нього, наче вона намагалася знайти в його обличчі хоч щось, що нагадувало б батька, якого вона пам'ятала з дитинства.

— Ти виросла, — сказав він.

— Не називай мене так, — сказала Вікторія. Її голос тремтів, але вона намагалася триматися.

Степан ледь усміхнувся. Його усмішка була такою самою, як у дитинстві — теплою, але в очах ховалося щось інше. Щось темне, що вона не могла пояснити.

— Чому? — запитав він.

— Бо ти не мій батько, — сказала Вікторія.

— Це ти так думаєш, — сказав Степан.

— Мені вже розповіли достатньо, — сказала Вікторія.

— Ні, — сказав Степан.

Він зробив ще один крок. Його рухи були плавними, впевненими.

— Тобі розповіли рівно стільки, скільки було потрібно, щоб ти зробила неправильні висновки, — сказав він.

Артем став поруч із Вікторією. Його обличчя було напруженим, але він не вагався. Його рука лежала на ножі, готовому до дії.

— Ще крок — і я... — почав він.

Степан навіть не подивився на нього. Він дивився на Вікторію, наче Артема взагалі не існувало.

— Ти не зробиш, — сказав він.

— Звідки така впевненість? — запитав Артем.

— Бо ти вже тричі думав про це, — сказав Степан.

Артем зблід. Його обличчя стало білим, наче вся кров відлила від нього.

Степан перевів погляд на нього.

— І тричі вирішував, що не зможеш, — сказав він.

— Хто ти взагалі такий? — запитав Артем.

— Людина, яка знає тебе краще, ніж ти сам, — сказав Степан.

Артем стиснув кулаки. Його пальці побіліли від напруги.

— Не знаю, що ти собі... — почав він.

— Ти фотограф, — перебив його Степан. — Але не журналіст. І не випадковий гість. Ти працюєш на людей, які стежать за цим місцем.

Артем завмер. Його обличчя стало білим, наче він побачив привида.

Вікторія повільно повернула голову. Її очі зустрілися з очима Артема.

— Це правда? — запитала вона.

— Вікторіє... — почав Артем.

— Це правда? — повторила вона.

Артем не відповів. Він опустив голову, не в змозі дивитися їй в очі.

Степан усміхнувся.

— Бачиш? — сказав він. — Саме тому я ніколи не боявся людей.

Він подивився на всіх.

— Люди завжди видають себе самі, — сказав він.

Вікторія дивилася на Артема. Її очі були важкими, повними болю й розчарування.

— Ти казав, що ти фотограф, — сказала вона.

— Я ним і є, — сказав Артем.

— Але працюєш на них? — запитала Вікторія.

— Не так, як ти думаєш, — сказав Артем.

— Тоді поясни, — сказала Вікторія.

Артем провів долонею по обличчю. Він виглядав втомленим, розбитим, наче ніс на собі непосильний тягар.

— Я мав стежити за тобою, — сказав він.

— Від самого початку? — запитала Вікторія.

— Так, — сказав Артем.

Вікторія відчула, як усередині щось обірвалося. Її серце стиснулося, наче його пронизали холодом.

— Ти знав, хто я? — запитала вона.

— Ні, — сказав Артем.

— Але знав, що я важлива, — сказала Вікторія.

— Так, — сказав Артем.

— І все одно дозволив мені повірити, що ти просто фотограф? — запитала Вікторія.

— Спочатку я не знав, чи можна тобі довіряти, — сказав Артем.

— А тепер? — запитала Вікторія.

Артем подивився на неї. Його очі були повними болю.

— Тепер знаю, — сказав він.

— І? — запитала Вікторія.

— Тепер я не хочу тебе віддавати, — сказав Артем.

Степан тихо засміявся.

— Як романтично, — сказав він.

— Замовкни, — сказав Артем.

Степан нарешті подивився на нього. Його погляд був холодним, оцінюючим.

— Ти справді думаєш, що можеш мені наказувати? — запитав він.

— Ні, — сказав Артем.

Він дістав із кишені ніж. Лезо блиснуло в тьмяному світлі.

— Але можу спробувати, — сказав він.

Вікторія поклала руку йому на зап'ястя. Її дотик був м'яким, але впевненим.

— Не треба, — сказала вона.

— Він небезпечний, — сказав Артем.

— Я знаю, — сказала Вікторія.

— Тоді чому? — запитав Артем.

— Бо він саме цього хоче, — сказала Вікторія.

Степан усміхнувся.

— Розумна дівчинка, — сказав він.

— Я не твоя дівчинка, — сказала Вікторія.

— Поки що, — сказав Степан.

Мати Вікторії підвелася з ліжка. Її обличчя було блідим, але в очах з'явилася рішучість. Вона стояла прямо, незважаючи на слабкість, яка, здавалося, підкошувала її ноги.

— Досить, — сказала вона.

Степан подивився на неї. Уперше його обличчя змінилося — на мить у ньому з'явилося щось, що Вікторія не могла прочитати. Не злість. Не страх. Щось інше.

— Ти, — сказав він.

— Так, — сказала вона.

— Я думав, ти більше не повернешся, — сказав Степан.

— Я думала, що ти помер, — сказала вона.

— Ми обоє помилялися, — сказав Степан.

Вікторія дивилася на них.

— Ви знайомі, — сказала вона.

Мати гірко посміхнулася.

— Ми були одружені, — сказала вона.

Артем тихо сказав:

— Чорт, — прошепотів він.

Вікторія не зводила очей із матері.

— Ти була його дружиною? — запитала вона.

— Так, — сказала мати.

— А Олександр? — запитала Вікторія.

— Мій друг, — сказала мати.

— І він виховав мене, — сказала Вікторія.