Глава 25

                                  Брат

Стук пролунав ще раз. Раз. Другий. Третій. Він був тихим, але в тиші, яка панувала в коридорі, звук здавався оглушливим, наче хтось бив у дзвін просто над вухом.

Вікторія не могла відвести очей від скла. Чоловік по той бік відображення стояв абсолютно нерухомо. Він був молодим. Надто молодим для того, ким його називали. На вигляд — років тридцять. Але очі... Очі були старими. У них не було нічого людського. Ні страху. Ні здивування. Ні навіть злості. Лише спокій людини, яка дуже довго чекала.

— Не дивись, — повторив Олександр.

Вікторія моргнула. Відображення зникло. У склі залишилися тільки вони — втомлені, налякані, але живі.

— Де він? — запитала вона.

Олександр міцніше стиснув її руку.

— Ніде, — сказав він.

— Він щойно був там, — сказала Вікторія.

— Я знаю, — сказав Олександр.

— Він назвав мене сестрою, — сказала Вікторія.

Олександр заплющив очі.

— Бо ти його сестра, — сказав він.

Вікторія повільно повернулася до нього.

— Що? — запитала вона.

Артем вилаявся. Софія прикрила рот долонею. Наталя мовчала. А Данило просто дивився на Олександра так, ніби ця відповідь підтвердила те, чого він боявся.

— У мене немає брата, — сказала Вікторія.

— Був, — сказав Олександр.

— Хто? — запитала Вікторія.

Олександр важко вдихнув.

— Андрій, — сказав він.

Ім'я зависло в повітрі.

Вікторія повторила:

— Андрій...

І в ту ж мить у голові щось клацнуло. Хлопчик. Вона стояла біля старого дерева. Сніг. Дитячі рукавиці. Хтось кидав у неї сніжки.

— Віко, швидше! — кричав він.

Вона сміялася.

— Андрію, зачекай! — крикнула вона.

Хлопчик обернувся. Той самий погляд. Те саме обличчя.

— Я завжди чекатиму, — сказав він.

Картинка зникла.

Вікторія похитнулася.

— Я пам'ятаю його, — сказала вона.

Олександр кивнув.

— Ти мала пам'ятати, — сказав він.

— Чому я забула? — запитала Вікторія.

— Бо вони стерли його, — сказав Олександр.

— З моєї пам'яті? — запитала Вікторія.

— З усіх, — сказав Олександр.

Сигнал у коридорі не припинявся. Червоне світло миготіло, відбиваючись від стін, наче кров, яка пульсувала в жилах самого готелю.

— Пояснювати будемо потім, — сказала Наталя. — Зараз нам треба вибратися.

Олександр кивнув.

— Сюди, — сказав він.

Вони рушили за ним. Він ішов повільно, спираючись на стіну, наче кожен крок давався йому з величезним зусиллям.

Вікторія не відходила від нього. Їй хотілося поставити тисячу запитань. Але вона боялася почути відповіді.

— Скільки йому було? — нарешті запитала вона.

— Андрію? — сказав Олександр.

— Так, — сказала Вікторія.

— Дванадцять, — сказав Олександр.

— А мені? — запитала Вікторія.

— Десять, — сказав Олександр.

— Що з ним сталося? — запитала Вікторія.

Олександр замовк.

— Тату, — сказала Вікторія.

— Він помер, — сказав Олександр.

— Як? — запитала Вікторія.

— Я не знаю, — сказав Олександр.

— Ти не знаєш? — запитала Вікторія.

— Я бачив його після того, — сказав Олександр.

— Живим? — запитала Вікторія.

— Так, — сказав Олександр.

Вікторія зупинилася.

— Коли? — запитала вона.

Олександр повернувся.

— Після пожежі, — сказав він.

— Де? — запитала Вікторія.

— Біля готелю, — сказав Олександр.

— І що? — запитала Вікторія.

— Він був іншим, — сказав Олександр.

— Що це означає? — запитала Вікторія.

— Він дивився на мене і не впізнав, — сказав Олександр.

Вікторія відчула холод.

— Але він був живий, — сказала вона.

— Так, — сказав Олександр.

— Тоді чому всі сказали, що він помер? — запитала Вікторія.

— Бо вони хотіли, щоб ми так думали, — сказав Олександр.

Коридор закінчився дверима. Олександр відкрив їх. За ними була вузька кімната з моніторами — десятками екранів, які відображали кожен куточок готелю.

На одному з екранів відображався весь готель. Хол. Ресторан. Коридори. Номери. Навіть подвір'я. Сніг продовжував падати, закриваючи все білим покривалом.

Але тепер Вікторія побачила дещо дивне. Біля готелю стояли люди. Десятки. Вони не рухалися. Просто стояли посеред снігу, наче статуї, наче чекали на щось.

— Хто це? — запитала Софія.

Олександр подивився на екран.

— Вони прийшли, — сказав він.

— Хто? — запитала Софія.

— Ті, хто знає, — сказав Олександр.

Наталя підійшла ближче.

— Це поліція? — запитала вона.

— Ні, — сказав Олександр.

— Тоді хто? — запитала Наталя.

Олександр не відповів.

На іншому екрані з'явився хол. У двері готелю зайшов чоловік. Він зняв снігову шапку. Подивився прямо в камеру.

Вікторія впізнала його.

— Іван, — сказала вона.

— Він не зник, — сказав Данило.

— Ні, — відповів Олександр.

— Тоді де він був? — запитав Данило.

Олександр подивився на Вікторію.

— Приводив інших, — сказав він.

На екрані з'являлися люди. Один. Другий. Третій. П'ятий. Десятий. Вони заходили в готель, струшуючи сніг з одягу, наче це був звичайний день.

Деякі були старими. Деякі молодими. Серед них Вікторія побачила знайоме обличчя.

— Це неможливо, — сказала вона.

— Що? — запитала Наталя.

— Цю жінку я бачила, — сказала Вікторія.

— Де? — запитала Наталя.

— На фотографіях, — сказала Вікторія.

На екрані стояла жінка років сорока. Коротке волосся. Темне пальто. Вона дивилася прямо в камеру, і в її погляді було щось таке, що Вікторія не могла пояснити.

Вікторія підійшла ближче.

— Це моя мати, — сказала вона.

Олександр мовчав.

— Вона ж померла, — сказала Вікторія.

— Так, — сказав Олександр.

— Тоді хто це? — запитала Вікторія.

— Не знаю, — сказав Олександр.

Жінка на екрані раптом усміхнулася. Потім підняла руку. І вимкнула камеру.