Глава 24

                               Та, що померла

Світло згасло не поступово. Воно просто зникло. Однієї секунди архів був освітлений тьмяними лампами, наступної — навколо залишилася така густа темрява, що Вікторія не бачила навіть власних пальців. Це була не просто відсутність світла — це була присутність чогось іншого, чогось, що забирало не лише зір, але й відчуття простору.

Хтось важко вдихнув. Хтось тихо вилаявся. Десь упала металева папка, і звук рознісся по кімнаті, наче постріл.

— Не рухайтеся! — голос Наталі пролунав різко, командним тоном. — Ніхто не рухається!

— Я тут, — озвався Артем.

— Софіє? — запитала Наталя.

— Тут, — відповіла Софія.

— Даниле?

Мовчання.

— Даниле? — повторила Наталя.

— Тут, — сказав Данило.

— Мирославе? — запитала Наталя.

Нічого.

Вікторія відчула, як усередині все стислося.

— Мирославе? — повторила вона.

Тиша.

— Він був біля мене, — прошепотіла Наталя.

— Зараз його немає, — сказав Данило.

— Як це можливо? — запитала Наталя.

— Не знаю, — сказав Данило.

Вікторія заплющила очі. Це не допомогло. Темрява залишилася такою самою — густою, майже осяжною.

Але вона почула дещо інше.

Дихання. Прямо перед собою. Повільне. Рівне.

— Хто тут? — запитала вона.

Дихання припинилося.

— Я запитала, хто тут? — повторила Вікторія.

З темряви почувся дитячий голос. Тихий, спокійний, наче він належав комусь, хто не боявся нічого.

— Ти ж знаєш, — сказав голос.

Вікторія застигла.

Христина.

— Де ти? — запитала Вікторія.

— Позаду, — відповів голос.

Вікторія різко обернулася. Нічого. Тільки холод, який пробігав по шкірі, залишаючи після себе мурашки.

А потім хтось торкнувся її руки.

Вона скрикнула й відсмикнулася.

— Це я! — сказав Артем.

— Господи... — видихнула Вікторія.

— Вибач, — сказав Артем. — Я не хотів налякати.

— Я думала... — почала Вікторія.

— Що це вона? — запитав Артем.

Вікторія кивнула, хоча він не міг цього бачити.

Артем присвітив телефоном. На екрані залишалося три відсотки заряду — крихітний острівець світла в океані темряви. Промінь освітив підлогу, потім стіну, потім обличчя Софії, яке було блідим, як крейда.

І нарешті — відкриту шухляду №7.

— Там щось лежить, — сказала Софія.

— Там лежало фото, — відповіла Вікторія.

— Ні, — сказала Софія.

Вона показала на підлогу. Поруч із фотографією лежав маленький металевий контейнер — сріблястий, блискучий, наче його тільки що поклали. Він був відкритий.

Всередині — старий ключ. І дитячий браслет. На браслеті було вигравіювано ім'я.

ВІКА.

Вікторія взяла його. Метал був холодним, але вона відчула, як він нагрівається в її руках, наче сам браслет пам'ятав тепло її шкіри.

І в ту ж мить у неї заболіла голова. Не просто заболіла. Наче хтось ударив її зсередини, наче спогади рвалися назовні, ламаючи стіни, які вона будувала роками.

Вона зігнулася, схопившись за голову.

— Вікторіє! — Наталя підхопила її.

Перед очима спалахнуло світло.

І вона побачила.

— Не плач.

Це був голос її матері. Але вона була молодшою. Набагато молодшою. Їй було років двадцять п'ять, і вона схилялася над маленькою дівчинкою, яка сиділа на підлозі й плакала.

Вікторія стояла в кімнаті. Тільки це була не та кімната, яку вона пам'ятала. На стіні висів годинник. 02:13. За вікном падав сніг — великими пластівцями, наче хтось розривав білі подушки.

Вона була маленькою. Їй не могло бути більше десяти. Навпроти стояла Христина — така сама, як на фотографії, з лялькою в руках і сумними очима.

— Віко, ти обіцяла, — сказала Христина.

— Я не хочу, — відповіла маленька Вікторія.

— Треба, — сказала Христина.

— Мама сказала, що не можна, — сказала Вікторія.

Христина підійшла ближче.

— Вона бреше, — сказала вона.

— Не кажи так про маму, — сказала Вікторія.

— Вона не твоя мама, — сказала Христина.

Вікторія відчула удар у грудях. Картинка змінилася.

Інша кімната. Біле світло, яке різало очі. Металевий стіл, холодний і блискучий. Люди в білих халатах стояли навколо, дивлячись на неї.

Чоловік стояв поруч. Вона не бачила його обличчя — воно було в тіні. Але бачила руки. На пальці — перстень. Коло з вертикальною лінією.

— Вона готова, — сказав хтось.

— Ще рано, — відповів інший.

— Вона пам'ятає, — сказав перший.

— Тоді починаємо, — сказав чоловік з перснем.

Вікторія почула плач. Свій власний. Тихий, безпорадний.

— Я хочу до мами, — сказала вона.

Жінка нахилилася до неї. Її обличчя було добрим, але очі — холодними.

— Скоро підеш, — сказала вона.

— Куди? — запитала Вікторія.

— Додому, — відповіла жінка.

— А де мама? — запитала Вікторія.

Жінка подивилася на чоловіка.

— Твоя мама чекає, — сказала вона.

Вікторія заплакала. Чоловік підійшов ближче.

— Пора, — сказав він.

Вона різко розплющила очі.

— Ні! — крикнула вона.

Усі здригнулися.

Вікторія сиділа на підлозі, важко дихаючи. Її обличчя було мокрим від поту, руки тремтіли.

Наталя була поруч, тримаючи її за плечі.

— Ти знепритомніла, — сказала вона.

— Я бачила... — почала Вікторія.

— Що? — запитала Наталя.

— Лікарню, — сказала Вікторія. — Лабораторію. Вони робили зі мною щось.

Данило нахилився.

— Яку? — запитав він.

— Тут була лабораторія, — сказала Вікторія.

Він не здивувався. І це налякало її більше, ніж саме видіння.

— Ти знав? — запитала Вікторія.

Данило відвів очі.

— Так, — сказав він.

— Що ти знав? — запитала Вікторія.

— Що це місце існувало, — сказав Данило.

— І ти мовчав? — запитала Вікторія.

— Я не знав, чи це справді спогад, — сказав Данило.

— А зараз? — запитала Вікторія.