Глава 23

                           Справжнє ім'я

Фотографія лежала на долоні Вікторії. Вона дивилася на напис на звороті, поки літери не почали розпливатися перед очима, наче вода розмивала чорнило, наче сам час намагався стерти ці слова з існування.

«Той, кого ви називали Степаном, — лише ім'я. Справжній він досі серед вас».

У кімнаті панувала тиша. Така глибока, що Вікторія чула биття власного серця — важке, уривчасте, наче воно намагалося вирватися з грудей і втекти від цього місця. Ніхто не намагався жартувати. Ніхто не питав, чи це чергова загадка. Бо всі вже зрозуміли.

Цього разу готель не просто лякав їх. Він називав когось із них.

— Скільки нас залишилося? — тихо запитала Софія. Її голос тремтів, але вона намагалася триматися, наче знала, що її страх не допоможе нікому.

Наталя порахувала поглядом, затримуючись на кожному обличчі, наче запам'ятовувала їх.

— Я, — сказала вона. — Вікторія. Софія. Данило. Мирослав. Артем.

Вона зупинилася.

— І все, — сказала вона.

— А Іван? — запитав Артем. — Водій?

— Зник, — сказала Наталя.

— Як усі інші, — сказала Софія.

Наталя стиснула губи. Її обличчя було напруженим, але в очах з'явилася рішучість.

— Не обов'язково, — сказала вона.

Вікторія підняла очі.

— Що? — запитала вона.

— Він міг вийти іншим шляхом, — сказала Наталя.

— У заметіль? — запитав Артем.

— Можливо, — сказала Наталя.

Данило тихо засміявся. Але в його сміху не було веселощів — лише гіркота.

— Ні, — сказав він.

Наталя повернулася до нього.

— Що? — запитала вона.

— Іван не виходив, — сказав Данило.

— Звідки ти знаєш? — запитала Наталя.

— Бо я його фотографував, — сказав Данило.

— Коли? — запитала Наталя.

— Ще в холі, — сказав Данило.

Він дістав камеру. Пальці ковзали по кнопках.

— Він не відображається на жодному знімку, — сказав він.

Софія зблідла. Її обличчя стало білим, як папір.

— Але ми всі його бачили, — сказала вона.

— Я знаю, — сказав Данило.

— Тоді як... — почала Софія.

— Не знаю, — сказав Данило.

Вікторія дивилася на фотографію, яку тримала в руках.

— Можливо, він ніколи не був гостем, — сказала вона.

Мирослав тихо відповів:

— Він ніколи ним і не був, — сказав він.

Усі повернулися до нього. Його обличчя було блідим, але очі — рішучими.

— Ти його знаєш? — запитала Наталя.

— Так, — сказав Мирослав.

— Хто він? — запитала Наталя.

Мирослав довго мовчав.

— Охоронець, — сказав він.

— Чого? — запитала Наталя.

— Готелю, — сказав він.

Артем нахмурився.

— Але ти сказав, що охорони тут немає, — сказав він.

— Бо його не повинно бути, — сказав Мирослав.

— Тоді чому він тут? — запитав Артем.

Мирослав подивився на Вікторію.

— Бо він охороняє не готель, — сказав він.

Пауза.

— Він охороняє те, що заховане під ним, — сказав він.

Вікторія згадала тунель. Кімнату №18. Кімнату №21. Дитячі малюнки. Касети. Підземні коридори. Все це з'єднувалося в одну картину, яка ставала дедалі чіткішою.

— Що під готелем? — запитала вона.

Мирослав не відповів.

Наталя підійшла до нього.

— Ти зараз розповіси все, — сказала вона.

— Не все, — сказав Мирослав.

— Все, — сказала Наталя.

— Я не можу, — сказав Мирослав.

— Чому? — запитала Наталя.

— Бо якщо ви дізнаєтеся... — почав Мирослав.

— Що? — запитала Наталя.

Мирослав подивився на Вікторію.

— Ви зрозумієте, чому готель не відпускає вас, — сказав він.

Вікторія відчула, як у неї холоне шкіра.

— Чому? — запитала вона.

— Бо під «Північчю» є архів, — сказав Мирослав.

Данило нахмурився.

— Ми вже були в архіві, — сказав він.

— Не в тому, — сказав Мирослав.

— Скільки їх? — запитав Артем.

— Два, — сказав Мирослав.

— Другий де? — запитав Артем.

— Під землею, — сказав Мирослав.

— Що там? — запитав Артем.

Мирослав опустив голову.

— Справжні записи, — сказав він.

— Записи чого? — запитала Вікторія.

— Людей, — сказав Мирослав.

— Тих самих експериментів? — запитала Наталя.

— Ні, — сказав Мирослав.

— Тоді чого? — запитала Наталя.

Мирослав сів на край столу. Виглядав він так, ніби раптом постарів на двадцять років.

— Там зберігаються імена, — сказав він.

— Імена? — запитала Софія.

— Справжні імена всіх, хто коли-небудь проходив через «Північ», — сказав Мирослав.

Софія нервово всміхнулася.

— Ну й що? — сказала вона.

— Їхні справжні імена, — сказав Мирослав.

— Ми ж знаємо свої імена, — сказала Софія.

Мирослав похитав головою.

— Не всі, — сказав він.

Вікторія відчула, як у неї стислося горло.

— Що ти маєш на увазі? — запитала вона.

— Частині людей змінювали документи, — сказав Мирослав.

— Навіщо? — запитала Вікторія.

— Щоб стерти їх із минулого, — сказав Мирослав.

Наталя схрестила руки.

— Хто це робив? — запитала вона.

— Мій батько, — сказав Мирослав.

— І навіщо? — запитала Наталя.

Мирослав підняв очі.

— Він хотів довести, що людину можна змусити забути не лише подію, — сказав він.

Він зробив паузу.

— Можна змусити її забути саму себе, — сказав він.

Ніхто не відповів. Слова повисли в повітрі, важкі, як свинець.

Данило повільно сів на край столу. Його обличчя було блідим.

— Тобто... — почав він, але замовк.

— Тобто люди, які тут були, могли жити після цього під іншими іменами? — запитав він.

— Так, — сказав Мирослав.

— І не знати, хто вони? — запитав Данило.

— Так, — сказав Мирослав.

Вікторія подивилася на власні руки. Вони тремтіли.

— Тоді хто я? — запитала вона.

Мирослав мовчав.

— Моє справжнє ім'я, — сказала Вікторія.

— Вікторіє... — почав Мирослав.