Глава 22

                                 Фотограф

— Я сподівався, що ми не дійдемо до цього.

Данило сказав це спокійно. Надто спокійно. Його голос не тремтів, руки не тремтіли, а в очах не було страху — лише якась дивна, холодна рішучість, яка з'явилася там, де раніше була лише невпевненість. Він виглядав так, ніби нарешті скинув маску, яку носив роками.

Вікторія ще кілька секунд тримала погляд на ньому, не розуміючи, що саме змінилося. А потім зрозуміла. Раніше Данило завжди виглядав так, ніби намагається щось побачити, щось зрозуміти, щось зафіксувати. Тепер — так, ніби він уже все побачив, усе зрозумів і все зафіксував. Він більше не шукав відповідей — він їх знав.

Наталя повільно стала між ним і Вікторією. Її рука лежала на ремені, готова до будь-якої дії. Її очі були прикуті до Данила, наче вона чекала, що він зробить щось непередбачуване.

— Відійди від дверей, — сказала вона.

Данило не послухався. Він стояв нерухомо, дивлячись на них із виразом, який Вікторія не могла прочитати — сумішшю втоми, полегшення та чогось ще, чого вона не могла визначити.

— Я не збираюся вам нічого робити, — сказав він.

— Тоді відійди, — повторила Наталя.

— Наталю...

— Відійди, — сказала вона.

Він нарешті зробив крок убік, відходячи від дверей, але його погляд залишався прикутим до Вікторії.

Вікторія зайшла в кімнату. Артем сидів на стільці, прив'язаний широкою тканиною до спинки. На скроні була кров — темна, густа, вона стікала по щоці, утворюючи тонку смужку, яка падала на білу сорочку.

— Артеме, — сказала Вікторія, присідаючи поруч із ним.

— Я живий, — хрипко сказав він. — Не знаю, чи це надовго, але поки що так. — Він спробував усміхнутися, але біль скривив його обличчя.

Наталя швидко підійшла й почала розв'язувати вузли. Її пальці працювали швидко, професійно, розплутуючи мотузки, які були затягнуті туго, наче їх зав'язували з великою силою.

— Хто це зробив? — запитала вона.

Артем подивився на Данила. Його погляд був важким.

— Не він, — сказав він.

Вікторія завмерла.

— Ти впевнений? — запитала вона.

— Так, — сказав Артем.

— Тоді хто? — запитала Вікторія.

Артем важко вдихнув. Його груди здіймалися з зусиллям.

— Чоловік, — сказав він.

— Степан? — запитала Вікторія.

— Не знаю, — сказав Артем.

— Ти його бачив? — запитала Вікторія.

— Так, — сказав Артем.

— Як він виглядав? — запитала Вікторія.

Артем опустив очі. Його голос став тихішим, майже нечутним.

— Як я, — сказав він.

Усі замовкли. Слова повисли в повітрі, важкі, як свинець.

— Що це означає? — запитала Софія.

— Він був схожий на мене, — сказав Артем.

— Твій двійник? — запитала Софія.

— Ні, — сказав Артем.

Він нервово потер обличчя, намагаючись заспокоїтися.

— Він був старший. Набагато старший. Але очі...

Він замовк, не в змозі закінчити речення.

— Що очі? — запитала Вікторія.

— Такі самі, — сказав Артем.

Наталя розрізала останню мотузку. Артем підвівся, але відразу похитнувся — Вікторія підтримала його, відчуваючи, як він тремтить, як його тіло бореться зі слабкістю.

— Повільно, — сказала вона.

— Дякую, — сказав він.

Він подивився на аркуш, який лежав на столі.

— Ви вже прочитали? — запитав він.

— Так, — сказала Вікторія.

— Тоді знаєте, — сказав він.

Вікторія повернулася до Данила. Її погляд був важким, оцінюючим.

— Розповідай, — сказала вона.

Він стояв у коридорі, засунувши руки в кишені куртки. Його обличчя було спокійним, але в очах Вікторія бачила напругу, яка ховалася за цією спокійністю.

— Тут? — запитав він.

— Так, — сказала Вікторія.

— Гаразд, — сказав він.

Він повільно зайшов до кімнати, зупинився в центрі, де всі могли його бачити.

— Я приїхав сюди не фотографувати готель, — сказав він.

— Це ми вже зрозуміли, — сказала Наталя.

— Мене відправили сюди, — сказав він.

— Хто? — запитала Вікторія.

Данило подивився на неї. Його погляд був довгим, наче він збирався з думками.

— Твоя мати, — сказав він.

Вікторія застигла. Слова впали в тишу, важкі, як каміння, яке падає в глибоку воду, не залишаючи сліду.

— Моя мати померла, — сказала вона.

— Знаю, — сказав він.

— Тоді як? — запитала Вікторія.

— Вона залишила мені інструкції, — сказав він.

— Коли? — запитала Вікторія.

— Дев'ять років тому, — сказав він.

— Де? — запитала Вікторія.

— У людини, яка працювала з нею, — сказав він.

Вікторія підійшла ближче. Її очі горіли.

— Чому ти нічого не сказав? — запитала вона.

— Бо не знав, кому можна довіряти, — сказав він.

— А тепер знаєш? — запитала Вікторія.

Данило сумно всміхнувся.

— Ні, — сказав він. — Але вибір уже зроблено.

Софія витерла сльози. Її обличчя було блідим, але вона намагалася триматися, наче знала, що її страх не допоможе нікому.

— Що саме тобі наказали? — запитала вона.

Данило дістав із кишені маленький конверт. Старий. Пожовклий. Краї були потертими, наче його відкривали й закривали багато разів, наче він був частиною його життя довгі роки.

На ньому було написано:

«Для Данила. Відкрити, коли Вікторія повернеться до “Півночі”.»

Вікторія дивилася на конверт. Її пальці тремтіли.

— Чому він був у тебе? — запитала вона.

— Бо я чекав, — сказав він.

— Дев'ять років? — запитала Вікторія.

— Так, — сказав він.

— Ти знав, що я приїду? — запитала Вікторія.

— Ні, — сказав він.

— Тоді звідки? — запитала Вікторія.

— У листі було сказано, що рано чи пізно ти повернешся, — сказав він.

Вікторія простягнула руку.

— Дай, — сказала вона.

Данило віддав конверт.

Усередині був один аркуш. Почерк вона впізнала одразу — акуратний, злегка нахилений, з характерними завитками, які вона пам'ятала з дитинства. Почерк її матері.