Глава 21

                       Той, хто залишився

Ключ лежав на долоні Вікторії. Маленький. Старий. Потемнілий від часу. Але холодний настільки, що пальці почали німіти, наче він випромінював не просто температуру, а щось глибше — холод самої смерті, яка чекала на них у цьому готелі.

Вона дивилася на нього й не могла змусити себе поворухнутися. Слова записки все ще стояли перед очима, випалені в пам'яті, наче розпеченим залізом.

«Ти повернулася не для того, щоб згадати минуле. Ти повернулася, щоб закінчити його».

Підпису не було. Лише ім'я.

Степан Мороз.

— Це не може бути його почерк, — сказала Вікторія. Її голос звучав тихо, але в ньому була наполегливість, яку вона сама не відчувала.

Ніхто не відповів. Тиша була важкою, майже осяжною.

Вона подивилася на Мирослава.

— Ти впізнаєш? — запитала вона.

Він не відводив погляду від записки. Його обличчя було блідим, очі — порожніми.

— Так, — сказав він.

— Це його почерк?

— Так, — повторив він.

— Але він помер, — сказала Вікторія.

— Так, — сказав він.

— Тоді як він це написав?

Мирослав повільно похитав головою. Його плечі опустилися, наче він ніс на собі непосильний тягар.

— Не знаю, — сказав він.

Наталя забрала записку з рук Вікторії. Вона уважно оглянула папір, перевіряючи кожну деталь.

— Досить, — сказала вона.

— Чого? — запитав Артем.

— Ми розділилися. Ми не знаємо, де вихід. Зв'язку немає. У готелі відбуваються речі, які ніхто не може пояснити. І зараз ми стоїмо перед дівчинкою, яка померла двадцять років тому.

Артем нервово засміявся.

— Точно, — сказав він. — Дрібниці.

— Нам потрібен план, — сказала Наталя.

— Який? — запитав Данило.

— Знайти вихід, — сказала Наталя.

Вона повернулася до Мирослава.

— Ти знаєш готель краще за всіх, — сказала вона.

— Знаю, — відповів він.

— Тоді веди нас, — сказала Наталя.

Він подивився на неї.

— Куди? — запитав він.

— Туди, де ми можемо вийти назовні, — сказала Наталя.

Мирослав мовчав. Потім тихо сказав:

— Є один шлях.

— Який? — запитала Наталя.

— Старий службовий тунель, — сказав він.

— Куди він веде? — запитала Наталя.

— До дороги, — сказав він.

Артем полегшено видихнув.

— Чудово, — сказав він.

— Але є проблема, — сказав Мирослав.

— Звісно, — пробурмотів Артем. — Звичайно є проблема.

Мирослав подивився на Вікторію.

— Тунель проходить під кімнатою №21, — сказав він.

Вони рушили через архів.

Цього разу ніхто не хотів залишатися позаду. Кожен тримався ближче до інших, наче відстань між ними могла стати фатальною.

Наталя йшла першою, тримаючи ліхтар перед собою. Данило — за нею, з камерою в руках, готовий зафіксувати будь-що. Потім Вікторія, Софія та Артем. Мирослав замикати колону відмовився.

— Я піду попереду, — сказав він.

— Чому? — запитала Наталя.

— Бо якщо там щось є... — сказав він.

— Ти хочеш перевірити першим, — сказала Наталя.

— Так, — відповів він.

Наталя уважно подивилася на нього. Її погляд був довгим, оцінюючим.

— Гаразд, — сказала вона.

Мирослав узяв ліхтар і рушив уперед.

Вони пішли за ним.

Архів змінився.

Стелажі, які раніше стояли рівними рядами, тепер утворювали вузький лабіринт. Проходи ставали вужчими, стелі — нижчими. Деякі полиці були порожніми, інші заповнені папками, які здавалися старими, наче їх не чіпали десятиліттями.

Вікторія помітила, що на багатьох папках стояли імена. Не лише гостей 2006 року. Були й сучасні.

Вона зупинилася.

На одній папці було написано:

«Софія Романюк».

— Софіє... — сказала Вікторія.

Блогерка підійшла. Побачивши своє ім'я, вона побіліла, наче вся кров відлила від її обличчя.

— Я не хочу це відкривати, — сказала вона.

— Чому? — запитала Вікторія.

— Бо боюся, що там буде, — сказала Софія.

Наталя підійшла до полиці.

— Відкриємо разом, — сказала вона.

— Ні, — сказала Софія, відступаючи. — Я сказала ні.

Вікторія помітила, як вона стиснула пальці в кулаки, як її дихання стало уривчастим.

— Ти щось знаєш? — запитала Вікторія.

— Ні, — сказала Софія.

— Тоді чому ти так боїшся? — запитала Вікторія.

Софія мовчала.

Данило тихо сказав:

— Бо, можливо, вона вже бачила цю папку.

Усі подивилися на нього.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Наталя.

Він повернув камеру.

— Коли ми вперше зайшли в архів, я сфотографував полиці, — сказав він.

Він відкрив галерею.

— На фотографії цієї папки не було, — сказав він.

— А зараз є, — сказала Вікторія.

— Саме так, — сказав Данило.

Софія дивилася на своє ім'я. Потім тихо сказала:

— Я не вперше тут.

Тиша.

— Що? — запитала Вікторія.

— Я вже була в «Півночі», — сказала Софія.

Вікторія відчула, як її серце стиснулося.

— Коли? — запитала вона.

— Три роки тому, — сказала Софія.

Наталя нахмурилася.

— І чому ти нам не сказала? — запитала вона.

— Бо думала, що це все вигадала, — сказала Софія.

— Що сталося? — запитала Вікторія.

Софія ковтнула. Її голос тремтів.

— Я приїхала сюди з хлопцем, — сказала вона.

— Де він? — запитала Вікторія.

Вона опустила голову.

— Зник, — сказала вона.

IV

Ніхто не говорив. Тиша була важкою, майже нестерпною.

— Його звали Роман, — продовжила Софія. — Ми приїхали на вихідні. У першу ніч він пішов за водою. Більше не повернувся.

— Поліція? — запитала Наталя.

— Приїжджала, — сказала Софія.

— І? — запитала Наталя.

— Нічого не знайшли, — сказала Софія.

— Ти залишилася? — запитала Вікторія.

— Ні, — сказала Софія. — Я поїхала вранці.

— Чому повернулася? — запитала Вікторія.

Софія підняла очі.

— Мені прийшло повідомлення, — сказала вона.