Глава 20

                            Перша брехня

— Вікторіє, тепер ти знаєш, хто з нас першим збрехав.

Голос ще кілька секунд висів у темряві, наче дим, який не хотів розсіюватися. Він долинав звідусіль і нізвідки одночасно — зі стін, зі стелі, з самої порожнечі, яка оточила їх. Потім стих, залишивши по собі лише відлуння, яке повільно розчинялося в холодному повітрі архіву.

Вікторія стояла нерухомо, притиснувши долоню до грудей. Серце билося так сильно, що здавалося — його чують усі. Вона намагалася заспокоїти дихання, але кожен вдих давався з зусиллям, наче повітря стало густим і важким.

— Віко? — голос Наталі пролунав зовсім поруч. Живий. Реальний. Людський.

Вікторія повернула голову в бік голосу. Очі повільно звикали до темряви, вирізняючи силуети.

— Я тут, — сказала вона, і її власний голос здався їй чужим, наче належав комусь іншому.

— Ти ціла? — запитала Наталя.

— Так, — відповіла Вікторія. Але вона не була впевнена. Що означає «ціла» після того, що вона щойно побачила? Після того, що вона згадала?

— Що ти бачила? — запитала Наталя.

Вікторія не відповіла одразу. Вона дивилася на двері. Звичайні дерев'яні двері, потемнілі від часу. Ніякої засніженої дороги. Ніякої машини. Ніякої дитини. Ніякої матері. Нічого. Лише старі дошки, які пам'ятали більше, ніж будь-яка людина.

— Я бачила минуле, — сказала вона нарешті.

Данило повільно підійшов ближче. Його обличчя було блідим у тьмяному світлі телефонів, очі — напруженими.

— Ти бачила свою матір? — запитав він.

Вікторія кивнула.

— І батька, — сказала вона.

Наталя завмерла. Її рука, яка лежала на ремені, на мить стиснулася.

— Ти ж казала, що він помер до твого народження, — сказала вона.

— Так, — відповіла Вікторія. — Так мені казали.

— Тоді хто це був? — запитала Наталя.

— Я не знаю, — сказала Вікторія. І це була правда. Вона не знала. Але вона боялася, що скоро дізнається.

Мирослав тихо засміявся. У цьому сміху не було нічого веселого — лише гіркота, яка накопичувалася роками, наче отрута, яку він носив у собі.

— Знаєш, — сказав він.

Вікторія різко повернулася до нього. Її очі спалахнули.

— Що? — запитала вона.

— Ти просто ще не готова це вимовити, — сказав він.

— Припини говорити загадками! — вигукнула вона, роблячи крок до нього. — Ти знаєш, хто мій батько?

Мирослав мовчав. Його обличчя було нерухомим, але в очах Вікторія бачила біль.

— Відповідай! — сказала вона.

— Так, — відповів він.

У кімнаті стало тихо. Навіть вітер за вікном, здавалося, затих, чекаючи на те, що мало статися.

Вікторія завмерла.

— Хто? — запитала вона.

Мирослав опустив очі.

— Степан Мороз, — сказав він.

Кілька секунд Вікторія просто дивилася на нього. Слова не доходили до свідомості, наче були чужою мовою, наче вона чула їх уві сні. Потім вона похитала головою.

— Ні, — сказала вона.

— Вікторіє... — почав Мирослав.

— Ні, — повторила вона, роблячи крок назад. — Це неправда.

— Це правда, — сказав він.

— Мій батько загинув ще до мого народження, — сказала Вікторія. — Моя мати так сказала.

— Твоя мати так сказала, — повторив Мирослав.

— І ти хочеш сказати, що вона брехала? — запитала Вікторія.

— Так, — відповів він.

Вікторія відступила ще на крок. Їй було важко дихати, повітря здавалося густим, важким.

— Навіщо? — запитала вона.

— Щоб захистити тебе, — сказав Мирослав.

— Від кого?

Мирослав подивився на неї. Його погляд був важким.

— Від нього, — сказав він.

— Від мого батька? — запитала Вікторія.

— Від Степана, — сказав Мирослав.

Вікторія заплющила очі. У пам'яті знову спалахнула дитяча сцена. Сніг. Готель. Мати тримає її за руку, пальці холодні, але міцні. Чоловік у темному пальті стоїть на порозі. І слова, які мати прошепотіла їй на вухо: «Не дивись йому в очі».

Вона відкрила очі.

— Він знав, що я його донька? — запитала вона.

— Так, — відповів Мирослав.

— І що він хотів?

Мирослав відповів не одразу. Він дивився на неї довго, наче зважуючи, чи варто говорити.

— Щоб ти залишилася в готелі, — сказав він.

— Чому? — запитала Наталя.

Мирослав подивився на неї.

— Бо ти єдина людина, яка могла закінчити те, що він почав, — сказав він.

— Що саме? — запитала Наталя.

— Експеримент, — сказав Мирослав.

Данило нахмурився.

— Який експеримент? — запитав він.

Мирослав підійшов до старої шафи, яка стояла в кутку кімнати. Він відчинив її. На дні лежала чорна металева коробка — невелика, важка на вигляд. Він витягнув її. Поставив на стіл.

— Це все, що залишилося, — сказав він.

Вікторія підійшла ближче. Коробка була невеликою, але виглядала масивною. На кришці — символ. Коло, перекреслене вертикальною лінією.

— Що це? — запитала вона.

— Знак мого батька, — сказав Мирослав. — Він ставив його на всі свої записи.

— Відкрий, — сказала Вікторія.

Мирослав не рухався.

— Відкрий! — повторила вона.

Він повільно відкрив коробку.

Всередині лежали касети. Старі. Магнітні. На кожній була дата, написана від руки акуратним почерком:

14.01.2006
15.01.2006
16.01.2006
17.01.2006

І остання:

18.01.2006

Вікторія відчула холод, який пробіг по спині.

— Тут записи? — запитала вона.

— Так, — відповів Мирослав.

— Чиї?

— Гостей, — сказав він. — Кожного, хто був у готелі.

Старий магнітофон знайшовся в сусідній кімнаті. Він був покритий пилом, але працював від батарейок.

Мирослав вставив касету. Плівка зашипіла — тихо, але чітко. Потім пролунав чоловічий голос. Спокійний. Рівний. Холодний.

Вікторія впізнала його. Той самий голос, який чула в коридорах. Той самий, який лунав у її спогадах.

Степан Мороз.

— День четвертий. Об'єкт номер сім демонструє очікувану реакцію. Пам'ять нестабільна. Страх посилює навіювання. Потрібно продовжувати.