Глава 19

                                    Свідок

— Бо він був там.

Слова Ірини прозвучали тихо. Настільки тихо, що Вікторія спочатку подумала, ніби почула їх лише у власній голові — наче її власні думки матеріалізувалися в чужому голосі, наче межа між реальністю та спогадом остаточно стерлася.

Але ніхто не ворухнувся. Усі почули. Повітря в кімнаті стало густим, важким, наче сама кімната затамувала подих, чекаючи на те, що станеться далі.

Мирослав стояв біля столу, блідий, із перев'язаною долонею. Крізь бинт проступала кров — темна, густа, вона повільно просочувала тканину, утворюючи темну пляму, яка здавалася більшою, ніж мала б бути від такої невеликої рани. Він дивився на Ірину так, як людина дивиться на того, кого поховала багато років тому — і кого ніколи не сподівалася побачити знову.

— Ірино... — сказав він, і в його голосі було щось більше, ніж просто здивування. Благання. Відчай. Страх.

Жінка не відповіла. Її погляд залишався прикутим до нього — холодним, нерухомим, наче вона бачила крізь нього, наче він був прозорим, і вона дивилася на щось, що ховалося за його спиною.

— Ти обіцяв, що більше ніколи не дозволиш їм повернутися, — сказала вона. Її голос був рівним, але в ньому відчувалася сталь, яка не піддавалася часу.

Мирослав заплющив очі. Його плечі опустилися, наче він ніс на собі тягар, який став ще важчим.

— Я намагався, — сказав він.

— Ні, — відповіла Ірина, роблячи крок у кімнату. Її рухи були плавними, безшумними, наче вона не торкалася підлоги. — Ти намагався забути. Це різні речі.

Софія відступила до стіни, притискаючи долоні до грудей. Її обличчя було блідим, очі широко розплющеними.

— Це... це справді вона? — запитала вона, звертаючись до нікого конкретно.

Данило не відповів. Він просто стояв із камерою в руках, дивлячись на Ірину так, наче він уже робив фотографію подумки — фіксував кожну деталь, кожен рух, кожну тінь на її обличчі.

Наталя, навпаки, не відступала. Вона дивилася на жінку холодно й уважно, оцінюючи кожен жест, кожне слово.

— Якщо ти справді Ірина Коваль, скажи, хто тебе вбив, — сказала вона. Її голос був твердим, без жодної тремтіння.

Ірина повернула голову до неї. Її обличчя залишалося спокійним, але в очах з'явився блиск.

— А ти справді хочеш знати? — запитала вона.

— Так, — відповіла Наталя.

— Тоді слухай уважно.

Ірина подивилася на кожного з них, затримуючи погляд на обличчях, наче запам'ятовуючи їх.

— Мене не вбив Олег, — сказала вона.

Мирослав різко підняв голову. Його очі були широко розплющеними, в них з'явився панічний блиск.

— Не треба, — сказав він.

— Саме це ти й розповідав усі ці роки, — продовжила Ірина, не звертаючи на нього уваги. — Ти сказав їм, що це був Олег.

— Я захищав...

— Кого? — перебила вона.

Мирослав замовк. Слова застрягли в його горлі.

Ірина перевела погляд на Вікторію.

— Себе, — сказала вона.

Вікторія відчула, як у неї похололи пальці. Вона стиснула їх у кулаки, намагаючись зупинити тремтіння, але воно не припинялося.

— Що сталося тієї ночі? — запитала вона. Її голос звучав тихо, але в ньому була наполегливість.

Ірина дивилася на неї кілька секунд, ніби вивчаючи, ніби зважуючи, чи варто говорити.

— Ти пам'ятаєш більше, ніж думаєш, — сказала вона.

— Я нічого не пам'ятаю, — сказала Вікторія, але в її голосі не було впевненості.

— Пам'ятаєш, — наполягала Ірина. — Твоя пам'ять просто заблокована.

— Ні, — сказала Вікторія, але вона вже не була впевнена.

— Тоді чому ти досі носиш це? — запитала Ірина.

Вікторія насупилася.

— Що? — запитала вона.

Ірина показала на її шию.

Вікторія машинально торкнулася ланцюжка. Маленький срібний кулон — простий, гладкий, без жодних візерунків. Вона носила його стільки, скільки себе пам'ятала. Мати подарувала його їй у дитинстві. Принаймні так вона завжди думала.

— Відкрий його, — сказала Ірина.

Вікторія завмерла.

— Він не відкривається, — сказала вона. — Я пробувала багато разів.

— Відкривається, — відповіла Ірина. — Ти просто не знала, як. Ти боялася дізнатися правду.

Наталя підійшла ближче.

— Дай, — сказала вона.

Вікторія зняла ланцюжок, відчуваючи, як метал нагрівся від її шкіри. Вона простягнула його Наталі.

Наталя оглянула кулон. Збоку справді була крихітна щілина — майже непомітна, наче випадкова подряпина. Вона підчепила її нігтем.

Клац.

Кулон відкрився.

Усередині лежав маленький клаптик паперу. Старий. Пожовклий. Склалений у кілька разів так акуратно, ніби його складали з великою обережністю.

Вікторія взяла його тремтячими пальцями. Вона розгорнула його повільно, боячись, що він розсиплеться в руках.

На ньому було лише кілька слів, написаних знайомим почерком — почерком її матері:

«Якщо вона згадає — поверніть її до Півночі.»

Унизу стояла дата.

17.01.2006.

Вікторія відчула, як земля ніби пішла з-під ніг. Вона похитнулася, і Наталя підхопила її за лікоть.

— Моя мама знала, — прошепотіла Вікторія. — Вона знала, що я була тут.

Ірина кивнула.

— Так, — сказала вона.

— Вона знала про цей готель? — запитала Вікторія.

— Більше, ніж ти можеш уявити, — відповіла Ірина.

— Чому вона ніколи нічого не розповіла?

Ірина завагалася. На її обличчі з'явився вираз, який Вікторія не могла прочитати.

— Бо боялася, — сказала вона.

— Кого? — запитала Вікторія.

Ірина подивилася на Мирослава.

— Його, — сказала вона.

Мирослав різко відступив, ніби його вдарили.

— Не слухайте її, — сказав він. Його голос був хрипким.

Наталя повернулася до нього.

— Чому? — запитала вона.

— Бо вона не знає всієї правди, — сказав він.

— Тоді розкажи її ти, — сказала Наталя.

Мирослав мовчав.

— Зараз, — сказала Наталя. Її голос не терпів заперечень.