Глава 18

                       Той, хто стояв поруч

Темрява настала миттєво.

Щойно в кімнаті персоналу пролунав голос, усі ліхтарі згасли, ніби хтось одним рухом вимкнув саме світло. Не було жодного попередження, жодного мерехтіння — просто різкий перехід від світла до абсолютної темряви, яка здавалася густою, майже осяжною.

Вікторія відчула, як хтось схопив її за руку. Пальці були сильними, впевненими.

— Не рухайся, — прошепотіла Наталя. — Я поруч.

— Я не рухаюся, — відповіла Вікторія, намагаючись заспокоїти дихання.

Десь поруч нервово дихала Софія. Її дихання було уривчастим, майже схлипуванням. Артем тихо вилаявся, вдаривши ногою об щось металеве.

Данило кілька разів натиснув кнопку на фотоапараті. Пролунав слабкий звук, але спалаху не було.

— Чорт... — сказав він.

— Що? — запитала Наталя.

— Не працює. Камера не реагує.

— Телефони? — запитала Наталя.

Кілька секунд ніхто не відповідав. Потім один за одним почали загорятися екрани — тьмяне, блакитне світло, яке ледь освітлювало обличчя.

Телефони працювали. Але дивно. Усі годинники показували різний час. У Вікторії було 03:17. У Наталі — 11:42. У Данила — 18:06. А на старому настінному годиннику біля дверей застигли стрілки на 02:26.

— У нас навіть час зламався, — тихо сказала Софія.

— Час не ламається, — відповів Мирослав.

— У цьому місці, схоже, ламається все, — сказав Артем.

Вікторія відчула, як її пальці стискаються в кулак. Вона досі пам'ятала останні слова незнайомця: «Іншу половину знає той, хто зараз стоїть поруч із Вікторією...»

Вона повільно озирнулася, намагаючись розгледіти обличчя в тьмяному світлі екранів. Поруч із нею стояли Наталя, Данило й Софія. Трохи далі — Артем. Мирослав залишився біля столу, його обличчя було в тіні.

— Хто саме? — запитала Вікторія.

Ніхто не відповів.

— Він сказав, що хтось із нас знає правду, — сказала Наталя.

Вона повільно подивилася на всіх, затримуючи погляд на кожному обличчі.

— Тоді починаємо з простого, — сказала вона.

— З чого? — запитав Артем.

— Кожен називає своє справжнє ім'я.

Артем нервово всміхнувся.

— Серйозно? — запитав він.

— Так, — відповіла Наталя.

— І що це дасть?

— Побачимо, — сказала вона. — Можливо, нічого. Але це краще, ніж стояти в темряві й чекати.

Наталя першою простягнула руку. Її голос був твердим, без жодної тремтіння.

— Наталя Коваль. Тридцять дев'ять років. Колишня військова. Приїхала сюди сама.

— Я Вікторія Левченко, — сказала Вікторія. — Журналістка. Приїхала через статтю про готель.

— Софія Романюк, — швидко сказала блогерка. — Двадцять сім. Веду блог про подорожі. Приїхала відпочити.

Данило підняв руку.

— Данило Черненко. Фотограф. Двадцять дев'ять. Мене запросили знімати матеріали для журналу.

Артем зітхнув.

— Артем Вишневський. Письменник. Сорок три. Приїхав працювати над книгою.

Усі подивилися на Мирослава. Він мовчав, дивлячись у темряву.

— Твоя черга, — сказала Вікторія.

— Моє ім'я ви вже знаєте, — відповів він.

— Ні, — сказала вона, роблячи крок до нього. — Ми знаємо лише ім'я людини, яка померла двадцять років тому.

Мирослав довго мовчав. Потім сказав:

— Мирослав Гнатюк.

— Це правда? — запитала Наталя.

— Так, — відповів він.

— А скільки тобі років?

Він не відповів. Його обличчя залишалося нерухомим, але в очах Вікторія побачила щось — чи то страх, чи то біль.

Наталя хотіла щось сказати, але Вікторія зупинила її жестом.

— Не зараз, — сказала вона.

— Саме зараз, — заперечила Наталя.

Вікторія вже відчувала. Щось було не так. Не лише з готелем. З людьми.

Світло раптово увімкнулося — яскраве, різке, без попередження. Усі мимоволі примружилися, закриваючи очі руками.

Кімната виглядала так само, як кілька хвилин тому. Старі ліжка, стіл, шафа, полиця з книжками. Але Христини не було. Дитячого альбому теж. Музична скринька зникла.

— Де вона? — запитала Софія, озираючись.

Вікторія підійшла до столу. Там, де лежав альбом, залишився лише один аркуш паперу. Вона підняла його, обережно, наче він міг розсипатися в руках.

На ньому дитячим почерком, нерівними літерами, було написано:

«Він стоїть поруч із нею.»

Усі подивилися на Вікторію. А потім — один на одного. Погляди були напруженими, підозрілими.

— Дуже смішно, — пробурмотів Артем.

— Це не смішно, — сказала Наталя. — Хтось із нас це написав.

— Дитячим почерком? — запитала Софія.

— Можна підробити, — сказав Артем.

Данило взяв аркуш. Він довго розглядав його, підносячи до світла.

— Ні, — сказав він.

— Що? — запитала Наталя.

— Подивіться, — сказав він, показуючи на край паперу.

На ньому виднілася маленька пляма. Темно-червона.

Кров.

— Свіжа, — сказав він.

Наталя одразу озирнулася.

— У когось є поріз? — запитала вона.

Ніхто не відповів.

— Руки покажіть, — сказала вона.

— Ти серйозно? — обурився Артем.

— Руки! — повторила вона.

Один за одним вони підняли долоні. Наталя перевірила всіх — уважно, методично.

У Вікторії — нічого.

У Данила — подряпина на пальці, але кров уже висохла.

У Софії — нічого.

В Артема — нічого.

Мирослав стояв осторонь, не піднімаючи рук.

— Ти, — сказала Наталя.

Він повільно простягнув руки. На правій долоні була свіжа порізана рана — неглибока, але кров стікала між пальцями, падаючи на підлогу.

— Це звідки? — запитала Вікторія.

— Не знаю, — відповів він.

— Ти не відчував?

— Ні, — сказав він. — Я навіть не помітив.

Наталя схопила аптечку, яка лежала на полиці.

— Сядь, — сказала вона.

Мирослав послухався, сідаючи на край ліжка.

Поки вона перев'язувала рану, Вікторія не відводила від нього погляду.

— Ти щось приховуєш, — сказала вона.