Глава 17

                          Кімната персоналу

Дитячий плач лунав тихо. Майже нечутно. Але від нього по спині пробігав холод, який не мав нічого спільного з температурою повітря. Це був холод страху, холод впізнавання, холод чогось такого, що не повинно було існувати.

Ніхто не наважувався підійти до дверей. Вони стояли перед ними, ніби зачаровані, не в змозі зробити ні кроку вперед, ні кроку назад.

Вікторія дивилася на латунну табличку. «Кімната персоналу». Літери були вигравірувані акуратно, але час зробив свою справу — метал потьмянів, краї стали нерівними.

— Вона була тут раніше? — запитала Софія. Її голос тремтів.

Мирослав повільно похитав головою. Його обличчя було блідим, як папір, на якому були написані імена зниклих.

— Ні... — сказав він. — Я ніколи не бачив цих дверей.

— Ти впевнений?

— Я знаю цей архів майже все своє життя, — відповів він. — Або... те, що я вважав своїм життям.

Наталя зробила крок уперед. Її рука лягла на ручку.

— Відчиняємо, — сказала вона.

— Не поспішайте, — тихо сказав Данило.

Він уважно оглянув двері. На деревині виднілися глибокі подряпини — довгі, нерівні, наче хтось багато років намагався вибратися назовні.

Вікторія провела пальцями по одній із них. Дерево було холодним. Майже крижаним.

І раптом плач припинився.

Запала така тиша, що всі почули власне дихання — важке, уривчасте. А потім із-за дверей пролунав дитячий голос. Тихо. Спокійно.

— Мирославе...

Адміністратор різко здригнувся. Його обличчя зблідло, очі розширилися.

— Ні... — прошепотів він.

— Ти знаєш цей голос? — тихо запитала Вікторія.

Він довго мовчав. Потім ледве чутно відповів:

— Це... моя сестра.

Усі завмерли.

— У тебе була сестра? — здивувався Артем.

— Молодша, — відповів Мирослав. — Її звали Христина.

— Але ж ти казав, що дітей у готелі не було.

Мирослав заплющив очі. Його обличчя спотворилося від болю.

— Я збрехав, — сказав він.

Ніхто не дорікав йому. Усі чекали, дивлячись на нього з сумішшю страху й співчуття.

— Нам було тоді сімнадцять і десять років, — почав Мирослав. — Наші батьки працювали в цьому готелі. Батько був майстром, мати — кухаркою. Після їхньої смерті ми залишилися тут. Власник дозволив нам жити в маленькій кімнаті для персоналу.

Вікторія уважно слухала, намагаючись запам'ятати кожне слово.

— Христина дуже любила читати, — продовжив Мирослав. — Постійно сиділа в бібліотеці. Мріяла стати вчителькою.

Він усміхнувся. Уперше за весь час. Але ця усмішка швидко згасла.

— За день до трагедії вона сказала мені дивну річ, — сказав він. — Вона сказала, що бачила чоловіка в чорному пальті.

Софія нервово ковтнула.

— Олега? — запитала вона.

— Вона не знала його імені, — відповів Мирослав. — Лише сказала... «Він дуже сумний».

Наталя повільно натиснула на ручку. Двері відчинилися без жодного звуку — наче їх змащували напередодні.

Перед ними була невелика кімната. Два старі ліжка з металевими спинками, вкриті вицвілими ковдрами. Дерев'яний стіл, на якому стояла чашка з засохлими олівцями. Шафа з прочиненими дверцятами. Полиця з дитячими книжками — казки, оповідання, буквар.

Ніби час тут зупинився двадцять років тому.

На столі лежав відкритий альбом. Вікторія обережно взяла його, намагаючись не пошкодити старі сторінки.

На першому малюнку був намальований готель — великий, з високими вікнами, з димом, що йшов із каміна. На другому — гори, вкриті снігом. На третьому...

Усі мовчки дивилися на дитячий малюнок.

Перед входом до «Півночі» стояли люди. Багато людей. Десятеро дорослих. І одна маленька дівчинка посередині.

А за їхніми спинами — високий чоловік у темному пальті. Без обличчя. Замість нього — чорна пляма, наче хтось витер його, але забув домалювати.

Унизу дитячим почерком, нерівними літерами, було написано:

«Він забирає тих, хто бреше.»

По спині Вікторії пробіг мороз.

Данило підійшов до полиці з книжками. Він провів пальцями по корінцях, намагаючись знайти щось незвичайне.

— Тут щось є, — сказав він.

Він витягнув невелику музичну скриньку — дерев'яну, з вирізьбленими квітами на кришці. Коли він відкрив її, залунала тиха колискова. Стара. Майже забута мелодія.

І в ту ж мить Мирослав різко схопився за голову.

— Ні... — прошепотів він.

Він почав важко дихати, його очі закрилися. Перед ним миготіли уривки спогадів — яскраві, болючі, нестерпні.

Христина сміється.

Хуртовина за вікном.

Крики в коридорі.

Розбите вікно.

Чоловік у темному пальті.

Вогонь, який пожирає стіни.

І маленька рука, яка тягнеться до нього.

— Мирославе! — вигукнула Вікторія.

Він упав на коліна, не в змозі більше стояти.

— Я... Я згадав... — сказав він.

Усі завмерли.

— Що?

Він підняв заплакані очі. У них був біль, який не можна було виміряти.

— Христина не зникла... — сказав він.

Запала мертва тиша.

— Вона... — Він не міг вимовити слова. — Вона померла тієї ночі.

Софія тихо заплакала, притискаючи долоню до рота.

Наталя поклала руку йому на плече.

— Це ще не все... — сказав Мирослав.

— Що саме?

Він подивився на Вікторію.

— Це сталося через мене.

Вікторія відчула, як її серце забилося швидше.

— Що ти маєш на увазі? — запитала вона.

Мирослав зробив глибокий вдих, намагаючись заспокоїтися.

— Я був там, — сказав він. — Я бачив, що сталося. Але я не зміг зупинити це.

— Що ти бачив?

Він закрив очі. Картинки знову з'явилися перед ним.

— Я бачив, як він ударив її, — сказав він. — Власник. Степан Мороз. Він ударив її ножем.

— Навіщо?

Мирослав завагався.

— Вона намагалася зупинити його, — сказав він. — Вона знала, що він збирається зробити. Вона хотіла захистити нас.

— Від чого?