Глава 16

                           Ті, хто залишилися

Гуркіт металевих шаф луною прокотився архівом.

Одна. Друга. Третя. Дверцята відчинялися самі, ніби хтось невидимий проходив між рядами й торкався кожної з них. Звук був глухим, металевим, і він відлунював від кам'яних стін, створюючи какофонію, яка змушувала серця битися швидше.

Софія скрикнула й відступила ближче до Данила. Її обличчя було блідим, очі широко розплющеними.

Наталя різко підняла ліхтар, освітлюючи темряву між стелажами.

— Хто тут?! — крикнула вона.

Тиша. Лише десь у глибині архіву продовжував цокати годинник.

Тік. Так. Тік. Так.

Вікторія дивилася на Мирослава. На папку в її руках. На свідоцтво про смерть, яке не змінилося — дата залишалася незмінною.

18 січня 2006 року.

— Скажи, що це неправда, — тихо промовила вона. Її голос тремтів, але вона намагалася триматися.

Мирослав мовчав. Його плечі ніби опустилися, наче він ніс надто важкий тягар багато років і тепер нарешті дозволив собі відпочити.

— Я сам хотів би, щоб це було неправдою, — сказав він нарешті.

Запала тиша.

— Ти хочеш сказати, що ти... — почав Артем, але не зміг закінчити.

Мирослав сумно всміхнувся.

— Не знаю, — сказав він.

— Що означає «не знаю»? — запитала Вікторія.

— Я прокинувся в готелі, — відповів він. — Як завжди. Пішов на роботу. Зустрічав гостей. Минали роки. Я не старів. Я не хворів. Я просто... існував.

— І ти не помічав нічого дивного? — запитала Наталя.

— Помічав, — відповів він. — Дуже багато. Але людина звикає до всього. Навіть до неможливого.

Раптом Данило присів біля однієї з відкритих шаф. Він заглянув усередину, освітлюючи її ліхтарем.

— Тут ще документи, — сказав він.

Він витягнув стару коробку — картонну, потерту, з вицвілими краями. На ній чорним маркером було написано великими літерами:

«Не відкривати»

— Звісно, ми її відкриємо, — пробурмотів Артем, підходячи ближче.

Наталя обережно підняла кришку. Усередині лежали старі касети, фотографії та товстий зошит у шкіряній обкладинці.

Вікторія взяла його до рук. Обкладинка була потертою, сторінки пожовкли від часу. На першій сторінці стояв підпис, зроблений акуратним почерком:

«Записи лікаря Ігоря Бондаря. Січень 2006 року.»

— У готелі був лікар? — запитала Софія.

— Так, — відповів Мирослав. — Він відпочивав тут. Здавалося, він просто хотів відпочити від роботи.

Вікторія відкрила зошит. Почерк був швидким, трохи нерівним, наче людина писала в поспіху або в стані стресу.

Вона почала читати вголос:

16 січня. У гостей спостерігається дивна поведінка. Дехто скаржиться на втому. Інші чують кроки в порожніх коридорах. Кілька людей говорили, що бачили незнайомця в темному пальті.

Вона перегорнула сторінку.

17 січня. Усі стали підозрювати одне одного. Люди погано сплять. Дехто стверджує, що бачив тих, кого не може бути в готелі. Я почав вести цей щоденник, щоб не збожеволіти.

Ще сторінка. Вікторія раптом завмерла. Її пальці застигли на папері.

— Що там? — запитав Данило.

Вона повільно прочитала:

Мені здається, проблема не в готелі. Проблема в людях. Один із нас знає правду. І саме через це ми не можемо піти.

Усі мовчали. Фраза з архіву раптом зазвучала зовсім інакше. Не як загадка. Як попередження.

Наталя почала переглядати фотографії з коробки. На одній із них були гості 2006 року — усі разом, перед входом до готелю. Олег Воронов. Ірина Коваль. Інші люди, чиї обличчя Вікторія вже бачила на старих знімках.

А в самому кутку...

— Мирослав, — сказала Наталя.

Усі підійшли ближче. Молодий Мирослав стояв біля дверей готелю, усміхаючись в об'єктив. Поруч із ним був ще один чоловік — високий, худий, у темному пальті.

— Це Олег? — запитала Вікторія.

— Ні, — відповів Мирослав. Його обличчя зблідло. — Це власник готелю.

— Як його звали?

Кілька секунд він мовчав. Потім тихо сказав:

— Степан Мороз.

— І де він зараз? — запитав Артем.

— Помер, — відповів Мирослав. — У 2006 році. Тієї самої ночі.

Данило уважно придивився до фото. Він підніс камеру, зробив кілька знімків, збільшуючи зображення.

— Зачекайте... — сказав він.

Він збільшив зображення на екрані камери. На другому поверсі готелю, у вікні, стояла дівчинка років десяти. У білій сукні, з довгим темним волоссям.

— У готелі була дитина? — запитала Софія.

— Ні, — одразу відповів Мирослав. — Тут ніколи не було дітей. Я точно пам'ятаю.

Софія тихо відійшла від фотографії.

— Тоді хто це?

Ніхто не відповів.

Раптом у кишені Вікторії завібрував телефон. Усі здригнулися. Звук був несподіваним, пронизливим.

Знову. Невідомий номер.

Вона відповіла, підносячи телефон до вуха.

— Алло? — сказала вона.

Спочатку було чути лише тріск. Перешкоди, які нагадували статичний шум старого радіо. Потім дуже тихий голос. Дитячий.

— Не залишайте його самого... — прошепотів голос.

— Кого? — запитала Вікторія.

— Він дуже боїться...

Зв'язок затріщав, голос ставав слабшим.

— Хто боїться?

Кілька секунд мовчання. Потім дівчинка прошепотіла:

— Мирослав.

Дзвінок обірвався.

Усі повільно повернулися до адміністратора. Він стояв блідий, дивлячись в одну точку, наче бачив щось, чого інші не могли побачити.

— Мирославе... — Вікторія зробила крок до нього. — Що сталося в ту ніч?

Він підняв очі. У них був страх. Справжній. Людський.

— Я збрехав вам, — сказав він.

Запала тиша.

— Я пам'ятаю не все, — продовжив він. — Але я пам'ятаю більше, ніж казав.

— Що саме? — запитала Наталя.

Мирослав важко вдихнув, наче кожне слово давалося йому з величезним зусиллям.

— Я пам'ятаю кров, — сказав він. — Пожежу. Чийсь крик. І двері. Ті самі двері.

Він повільно підняв руку й показав у темряву архіву. Там, між шафами, тепер стояли старі дерев'яні двері. Яких кілька секунд тому не було.