Глава 15

                                Архів пам'яті

Голос пролунав зовсім близько. Він був тихим, але чітким, наче хтось стояв поруч і говорив просто у вухо. Ніхто не зрозумів, звідки саме він долинав — здавалося, він лунав звідусіль одночасно, відбиваючись від старих стелажів, від паперів, від самого повітря.

Вікторія різко озирнулася. Між високими стелажами панував морок. Ліхтар освітив лише полиці, завалені старими папками, коробками та пожовклими газетами. Тіні танцювали на стінах, створюючи дивні фігури, які зникали так само швидко, як і з'являлися.

Нікого.

Але вона була впевнена, що почула своє ім'я. Не здалеку, а зовсім поруч, наче хтось стояв за її спиною і дихав їй у потилицю.

— Хто тут? — голосно запитала Наталя. Її слова відбилися луною від кам'яних стін і розчинилися в темряві.

У відповідь — тиша. Тільки годинник, що висів над дверима, несподівано почав голосно цокати.

Тік. Так. Тік. Так.

— Ви чуєте? — тихо промовила Софія. — Годинника раніше не було.

— Раніше його тут не було, — підтвердив Данило.

Вікторія все ще дивилася на свою анкету. Її руки тремтіли, пальці ледь тримали пожовклий папір.

— Це неможливо... — прошепотіла вона.

Вона ще раз прочитала напис у графі «Дата виїзду»: «Не покинула готель.»

— Хтось вирішив із нами погратися, — сказав Артем, хоча в його голосі вже не було впевненості. Він звучав як людина, яка намагається переконати саму себе.

— Ні, — відповів Мирослав. — Це не гра.

Вікторія швидко перегорнула сторінки своєї справи. Усередині були фотографії. Не одна. Декілька. На першій вона стояла біля входу до готелю, дивлячись в об'єктив із легкою посмішкою. На другій сиділа біля каміна, тримаючи в руках чашку чаю. На третій розмовляла з Мирославом біля рецепції.

— Коли це зняли? — прошепотіла вона.

— Сьогодні, — відповів Данило.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Ні, — сказала вона. — Це неможливо. Я не пам'ятаю, щоб хтось мене фотографував.

Він показав на фото.

— Подивися уважніше.

Вікторія придивилася. На задньому плані, у дзеркалі, яке висіло за її спиною, відображався календар. Дата була чітко видною.

17 січня 2006 року.

Її серце закалатало. Вона відчула, як земля йде з-під ніг.

— Це підробка... — сказала вона, але в її голосі не було впевненості.

Наталя мовчки взяла фотографію. Вона довго розглядала її, перевіряючи кожну деталь.

— Якщо це монтаж, то дуже якісний, — сказала вона нарешті. — Я не бачу жодних слідів редагування.

— Але як? — запитала Вікторія.

Ніхто не знав відповіді.

Раптом із сусіднього проходу долинув звук. Наче хтось пересував важкі коробки, обережно, намагаючись не шуміти.

Данило одразу підняв фотоапарат і направив його в бік звуку.

— Там хтось є, — сказав він.

Наталя кивнула. Її рука лежала на ремені, готова до будь-якої дії.

— Перевіримо, — сказала вона.

— Разом, — додала Вікторія.

Вони рушили вузьким проходом між високими стелажами. Ліхтар вихоплював із темряви старі документи, дерев'яні ящики та портрети людей, які колись відпочивали в готелі. Обличчя дивилися на них із пожовклих фотографій — усміхнені, серйозні, задумливі.

Софія раптом зупинилася. Вона схопила Вікторію за руку.

— Подивіться... — сказала вона.

На полиці стояли рамки з фотографіями. Сотні. Рядами, один за одним, наче музейна експозиція.

На кожній — усміхнені гості готелю. Деякі світлини були зовсім новими, зробленими в останні роки. Імена були підписані від руки — акуратним почерком, який Вікторія вже бачила раніше.

Вона почала читати вголос.

— Петро Савчук... Олена Мазур... Сергій Дорошенко...

Вона завмерла.

На останній полиці стояла рамка без пилу. Фотографія була зроблена лише кілька днів тому — Вікторія впізнала одяг, у який були вдягнені люди.

На ній усі нинішні гості стояли біля входу до готелю «Північ». Усміхалися. Навіть ті, хто зараз ледве стримував паніку.

Унизу був підпис, зроблений тим самим акуратним почерком:

«Зима. Нові мешканці.»

— Це хтось зробив, коли ми приїхали... — сказав Данило.

— Але ніхто нас не фотографував усіх разом, — відповіла Вікторія. — Я пам'ятаю, як ми заходили. Ніхто не стояв з камерою.

Мирослав повільно відступив на крок. Його обличчя стало блідішим, ніж зазвичай.

— Фотографував... — сказав він.

Усі повернулися до нього.

— Хто? — запитала Наталя.

— Старий власник, — відповів він. — Він завжди фотографував гостей. Кожну групу.

— Але ж він помер, — сказала Софія.

— Так, — відповів Мирослав. — Він помер у 2006 році.

— Тоді хто зробив це фото? — запитала Вікторія.

Мирослав нічого не відповів.

IV

У кінці проходу раптом рипнули двері. Вони були прочинені, залишаючи вузьку щілину, крізь яку пробивалося тьмяне світло.

Раніше їх там не було.

Наталя першою підійшла ближче. На дверях висіла невелика табличка з вигравіруваними літерами:

«Особові справи персоналу»

— Це вже цікаво, — сказав Артем.

Вони зайшли всередину. Кімната була невеликою, заставленою металевими шафами. У центрі стояв дерев'яний стіл із лампою, яка ледь освітлювала простір.

Наталя почала швидко переглядати папки в одній із шаф.

— Покоївка... Кухар... Охоронець... Адміністратор...

Вона витягла останню папку. На ній було написано:

«Мирослав Гнатюк.»

Усі подивилися на нього. Він стояв нерухомо, дивлячись на папку, яку тримала Наталя.

— Відкривай, — тихо сказала Вікторія.

Він не ворухнувся.

— Мирославе, — повторила вона.

— Не треба, — сказав він.

— Ми маємо знати правду.

Наталя відкрила папку. Першою лежала копія паспорта — стара, з вицвілим чорнилом. Другою — трудовий договір, підписаний ще в 1995 році.

Третьою...

Свідоцтво про смерть.

Дата смерті: 18 січня 2006 року.

У кімнаті стало так тихо, що було чути лише чиєсь важке дихання.