Глава 14

              Коридор, якого не існувало

Ніхто не наважувався поворухнутися.

Фігура в кінці коридору стояла нерухомо. Темрява приховувала її обличчя, але всі відчували чужий погляд — важкий, пильний, наче він проникав крізь шкіру, крізь кістки, крізь самі душі.

Вікторія мимоволі затамувала подих. Вона відчула, як її серце забилося швидше, як кров застукала в скронях.

— Ви теж його бачите?.. — ледь чутно запитала Софія. Її голос тремтів, але вона намагалася триматися.

— Бачимо, — відповіла Наталя, не відводячи очей від силуету. Її рука лежала на ремені, готова до будь-якої дії.

Фотограф Данило повільно підняв камеру. Руки тремтіли, але він намагався тримати її рівно.

— Якщо це людина... фотографія покаже, — сказав він.

Він натиснув кнопку.

Спалах освітив коридор. На мить усі примружилися, засліплені яскравим світлом. Коли світло згасло, силует зник. Наче його ніколи й не було.

— Куди він подівся? — прошепотів Артем.

— Ніхто не міг так швидко втекти, — відповіла Наталя. — Ми бачили його за п'ятдесят метрів. За секунду він не міг зникнути.

Вона вихопила ліхтар і швидким кроком рушила вперед.

— Стій! — гукнув Мирослав.

Але було вже пізно.

Коридор здавався нескінченним.

Вони йшли хвилин п'ять. Потім десять. Стіни були однаковими — старі дерев'яні панелі, картини із засніженими вершинами, латунні бра, які ледь освітлювали простір.

Жодних дверей. Жодного вікна.

— Ми ж уже мали дійти до кінця, — тихо сказав Данило. — Я пам'ятаю, що коридор був коротшим.

Вікторія озирнулася. У неї перехопило подих.

Дверей кімнати №21 більше не було. Позаду простягався такий самий коридор — довгий, темний, безкінечний.

— Ми... ми заблукали? — запитала Софія.

Наталя різко похитала головою.

— Ні, — сказала вона. — Ми не могли заблукати. Ми йшли прямо.

— Тоді як це пояснити?

Ніхто не знайшов відповіді. Лише Мирослав важко прошепотів:

— Він знову почався...

— Що почалося? — запитала Вікторія.

— Лабіринт, — відповів він. — Коридор, якого не існувало.

Вітер тут не відчувався. Проте час від часу вони чули, як десь далеко скриплять двері. Наче хтось ішов паралельно з ними. За стіною.

Софія все частіше озиралася. Її обличчя було блідим, очі — широко розплющеними.

— Мені здається... — почала вона, але замовкла.

— Що? — запитала Вікторія.

— Нас хтось рахує.

Запала тиша.

— Це дурниці, — нервово всміхнувся Артем.

— Так? — Софія показала вперед.

На стіні хтось крейдою написав великі цифри:

10

Під ними стрілка. Вона вказувала вперед.

— Це ще що таке? — нахмурилася Вікторія.

Мирослав побілів. Його обличчя стало сірим, наче він побачив привида.

— Минулого разу теж були цифри, — сказав він.

— Що вони означають?

— Я не знаю, — відповів він. — Але щоразу, коли ми бачили нову цифру, хтось зникав.

Вони пішли далі. За кілька десятків метрів з'явився новий напис:

9

— Їх стало менше... — тихо сказала Наталя.

— Це може бути випадковість, — сказав Артем.

— У цьому готелі вже давно немає випадковостей, — відповіла Вікторія.

Раптом Данило зупинився. Він підняв руку, зупиняючи всіх.

— Почекайте, — сказав він.

Він освітив ліхтарем підлогу.

Сніг. Тонкий шар свіжого снігу лежав просто посеред дерев'яного коридору.

— Звідки він тут? — запитала Софія.

Наталя присіла. Вона провела рукою по снігу, розглядаючи його.

— Він щойно випав, — сказала вона.

— Усередині готелю? — перепитав Артем.

— Так.

Данило підняв фотоапарат і зробив кілька знімків.

— Тут є сліди, — сказав він. — Великі. Чоловічі.

Вони йшли прямо вперед. А поруч із ними були інші — зовсім маленькі. Наче босими ногами йшла дитина.

— У готелі немає дітей... — тихо промовила Вікторія.

І саме в цю мить вони почули сміх.

Дитячий. Дуже тихий. Він лунав десь попереду, наче дитина гралася в кінці коридору.

Софія різко схопила Вікторію за руку.

— Ти це чула? — запитала вона.

Вікторія мовчки кивнула.

Сміх швидко змінився плачем. Коротким. Жалібним. Потім усе стихло.

Вони прискорили крок. Коридор ставав ширшим, стелі — вищими.

Незабаром коридор закінчився великими двостулковими дверима. Темний дуб. Стара різьба, яка зображувала сцени з гірського життя — мисливці, дерева, сніг. Посередині — металева табличка з вигравіруваним написом:

«АРХІВ»

— У готелі є архів? — здивувався Артем.

— Я ніколи його не бачив, — відповів Мирослав. — Я працюю тут двадцять років, але ніколи не чув про архів.

— Але ж ти працюєш тут двадцять років! — сказала Софія.

— Саме тому це мене й лякає, — відповів він.

Наталя натиснула на ручку. Двері легко відчинилися, наче їх чекали.

Усередині було темно. Запах старого паперу й пилу одразу вдарив у ніс — густий, важкий, наче сам час зберігався тут у вигляді аромату.

Величезні полиці тягнулися до самої стелі. На них лежали сотні папок. Тисячі документів.

Вікторія витягнула першу. На обкладинці було написано:

«Гості. Січень 2006 року.»

Вона відкрила папку. Усередині лежали особові справи всіх людей, які тоді жили в готелі. Фотографії. Копії паспортів. Анкети. Нотатки.

І раптом...

— Це неможливо... — прошепотіла вона.

На останній сторінці вона побачила ще одну анкету. З фотографією.

На ній була...

Вікторія Левченко.

Її власне фото. Її підпис. Дата заселення: 17 січня 2006 року.

Вікторія зблідла. Вона відчула, як земля йде з-під ніг.

— Ні... — сказала вона. — Це якась помилка...

Наталя вихопила папку й швидко переглянула документи. Усе збігалося. Ім'я. Дата народження. Професія. Навіть адреса.

Тільки одна деталь була іншою.

У графі «Дата виїзду» було написано від руки:

«Не покинула готель.»