Глава 13

                        Ніч, про яку мовчали

Мирослав мовчав.

У вузькій кімнаті №21 стояла напружена тиша. Ліхтарі освітлювали його бліде обличчя, а за спиною тихо посвистував холодний вітер, що проникав крізь старі щілини. Повітря здавалося густим, важким, наче сама кімната дихала в такт із їхніми серцями.

Вікторія тримала в руках конверт. Папір був холодним, але вона відчувала, як він нагрівається від її долонь. Вона дивилася на Мирослава, на його опущені плечі, на тінь, яка лягла на його обличчя.

— Ти знаєш, що сталося сімнадцятого січня 2006 року? — запитала вона. Її голос був рівним, але в ньому відчувалася сталь.

Мирослав повільно сів на край старого ліжка. Здавалося, ноги більше не тримали його. Він опустив голову, дивлячись на свої руки, які лежали на колінах.

— Знаю... — сказав він тихо.

— Тоді розповідай.

Він провів долонею по обличчю, ніби намагаючись стерти з нього роки.

— Я двадцять років мовчав, — сказав він. — Двадцять років я носив це в собі.

— Уже досить, — сказала Наталя, схрестивши руки на грудях. — Через твоє мовчання зараз зникають люди.

Мирослав гірко всміхнувся. Його усмішка була сумною, повною болю.

— Думаєш, якби я заговорив раніше, щось змінилося б? — запитав він.

— Ми цього не знаємо, — відповіла Наталя.

— А я знаю, — сказав він, піднімаючи очі. — Бо вже бачив це.

Усі переглянулися. Повітря в кімнаті стало щільнішим.

— Що означає «вже бачив»? — запитав Артем.

Мирослав відповів не одразу. Він дивився в одну точку, наче бачив щось, чого інші не могли побачити.

— Те саме вже відбувалося, — сказав він. — Ті самі крики. Та сама хуртовина. Такі самі люди, які перестали довіряти одне одному. І такі самі запитання.

Вікторія відчула, як по спині пробіг холод. Вона зробила крок до нього.

— Почни з самого початку, — сказала вона.

Мирослав глибоко вдихнув. Він зібрався з думками, наче готувався до чогось, що знав, але боявся сказати.

— У січні 2006 року в цьому готелі зупинилися десятеро гостей, — почав він. — Хуртовина відрізала дорогу. Як і зараз. Перший день минув спокійно. Другий — почалися дивні речі.

— Які? — запитала Вікторія.

— Світло згасало, — сказав він. — Люди чули кроки в порожніх коридорах. Хтось залишав записки. А потім...

Він замовк. Його обличчя змінилося — стало блідішим, якщо таке було можливо.

— Потім знайшли тіло, — сказав він.

— Чиє? — тихо запитала Софія.

— Молодої жінки, — відповів він. — Ірини Коваль. Вона лежала в бібліотеці. Без ознак боротьби. Наче просто заснула. Але лікар сказав...

Він важко ковтнув.

— Що її вбили.

Запала тиша. Навіть вітер за вікном, здавалося, затих.

— Поліція когось підозрювала? — запитала Вікторія.

— Усіх, — відповів Мирослав. — Кожного, хто був у готелі.

— І?

— Через заметіль вони не могли дістатися сюди майже три доби, — сказав він. — За цей час зникли ще двоє.

Він опустив голову.

— Один із них — Олег Воронов.

— Олег Воронов був серед них? — запитав Данило.

Усі різко повернулися. Фотограф стояв у дверях. Живий. Брудний. З подряпаним обличчям. Його одяг був порваний, волосся розкуйовджене.

— Данило! — Софія першою підбігла до нього. — Де ти був?

Він мовчки дивився на всіх. Наче перевіряв, чи вони справжні. Його очі були червоними, втомленими.

Наталя поклала руку йому на плече.

— Ти поранений, — сказала вона.

— Це не моє, — відповів він.

— Що?

Він опустив погляд на рукав куртки. Там темніли бурі плями — великі, нерівні.

— Я не знаю, чия це кров, — сказав він.

У кімнаті стало холодніше. Вікторія відчула, як мурашки пробігли по шкірі.

— Ми думали, тебе викрали, — сказала вона.

Данило похитав головою.

— Ні, — сказав він. — Мене не викрадали.

— Тоді що сталося?

Він довго мовчав. Потім тихо сказав:

— Я заблукав.

— У готелі? — запитав Артем.

— Так, — відповів Данило.

Вікторія насупилася.

— Як можна заблукати в готелі?

— Я відкрив двері, — сказав він.

— Які?

— Звичайні, — відповів він. — Я просто відчинив двері, які вели в коридор. А за ними був інший коридор. Довгий. Я йшов ним хвилин десять. Потім ще. І ще.

Він важко вдихнув.

— А коли повернувся...

Його голос затремтів.

— Усі календарі показували 2006 рік.

Ніхто не засміявся. Бо Данило не жартував. Його обличчя було блідим, а очі — розширеними від жаху.

— Це неможливо, — тихо сказав Артем.

— Я теж так подумав, — відповів Данило.

— І що було далі?

— Я побачив людей, — сказав він. — Вони сиділи в холі. Так само, як ми. Розмовляли. Сварилися. Боялися.

— Ти з ними говорив?

— Хотів, — сказав він. — Але...

Він замовк.

— Вони мене не бачили, — сказав він. — Я стояв перед ними, кричав, але вони не реагували. Наче я був привидом.

Вікторія відчула, як у неї стислося серце.

— І тоді я побачив Мирослава, — сказав Данило.

Усі повернулися до адміністратора.

— Молодого, — сказав Данило. — Він стояв біля рецепції. І сперечався з чоловіком у темному пальті.

— З Олегом Вороновим? — запитала Вікторія.

— Так, — відповів Данило. — Він був там. Живий. Він кричав на Мирослава.

— Про що вони говорили?

Данило заплющив очі, ніби намагався згадати кожне слово.

— Олег сказав... — почав він.

Він повільно повторив:

— «Якщо ти зараз відчиниш ці двері, вони повертатимуться знову і знову».

У кімнаті запала мертва тиша.

Усі дивилися на Мирослава.

Він більше не міг приховувати правду. Його обличчя було сірим, очі — порожніми.

— Це правда? — запитала Вікторія.

Мирослав повільно кивнув.

— Так, — сказав він.

— Які двері?

Він підняв погляд.

— Ті, які ми щойно відчинили, — сказав він.

Усі мовчки подивилися на двері кімнати №21.