Глава 12

                            Незнайомець

У кімнаті запанувала така тиша, що Вікторія чула власне дихання. Воно було рівним, але всередині неї все тремтіло — кожен нерв, кожна клітина тіла кричали про небезпеку.

Чоловік сидів у старому кріслі біля вікна, поклавши руки на підлокітники. Світло ліхтаря ледь торкалося його обличчя, залишаючи більшу частину в тіні. Але навіть у напівтемряві Вікторія бачила його очі — вони здавалися надто старими для його обличчя.

Ніхто не наважувався заговорити першим. Повітря в кімнаті здавалося густим, важким, наче сам простір чекав на щось.

Першою рушила Наталя. Повільно. Обережно. Не відводячи від незнайомця погляду.

— Хто ти? — запитала вона. Її голос був твердим, але Вікторія відчула в ньому нотку страху.

Чоловік усміхнувся. Його усмішка була дивною — не злою, не доброю, а просто... іншою.

— Дивне запитання, — відповів він.

— Відповідай.

— А ти впевнена, що хочеш почути правду?

Наталя не опустила очей. Вона стояла прямо, тримаючи ліхтар перед собою.

— Я звикла до правди, — сказала вона.

— Ні, — відповів чоловік, і його усмішка стала ширшою. — Люди звикають лише до тієї правди, яка їм подобається. Іншу вони називають брехнею.

Вікторія уважно придивилася до нього. На вигляд йому було років сорок — темне волосся, неголене обличчя, глибокі зморшки біля очей. Темне пальто, яке зовсім не пасувало до теплого приміщення. І очі — надто спокійні, надто пильні. Наче він сидів у власній вітальні, а не в замкненій кімнаті, куди не можна було потрапити багато років.

— Ти Олег Воронов? — прямо запитала вона, роблячи крок уперед.

Чоловік подивився на неї. Довго. Його очі зустрілися з її очима, і Вікторія відчула, як по спині пробіг холод.

Потім він тихо засміявся.

— Нарешті хтось поставив правильне запитання, — сказав він.

Усі переглянулися. Наталя стиснула ліхтар сильніше.

— Отже, це ти? — запитав Артем.

— Колись мене так називали, — відповів чоловік.

— Колись?

— Імена мало що означають, — сказав він. — Вони приходять і йдуть. Залишається лише суть.

Наталя зробила ще крок.

— Де Данило? — запитала вона.

Усмішка зникла з обличчя незнайомця. Він став серйозним.

— Живий, — сказав він.

Софія видихнула з полегшенням.

— Де він? — запитала вона.

— Недалеко, — відповів чоловік. — У глибині.

— Ми хочемо його забрати, — сказала Наталя.

— Не зараз.

Наталя різко стиснула кулаки.

— Це вже не прохання, — сказала вона.

— А це й не відповідь, — спокійно відповів чоловік.

Вікторія уважно спостерігала за незнайомцем. Її щось непокоїло. Дуже сильно. Якась деталь, яка не вкладалася в картину, яка здавалася неправильною.

Вона зробила кілька кроків убік, намагаючись змінити кут огляду. Промінь ліхтаря впав на підлогу. Потім на крісло. І вона завмерла.

— Наталю... — сказала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів.

— Що? — запитала Наталя.

— Подивися.

Наталя перевела промінь нижче.

Під кріслом... не було тіні.

Чоловік сидів перед ними. Ліхтар світив прямо на нього. Але на дерев'яній підлозі не було жодної тіні від його тіла.

Софія тихо схлипнула.

— Господи... — прошепотіла вона.

Незнайомець подивився вниз, на підлогу. Потім знову на них. Його обличчя залишалося спокійним.

— Ви дуже спостережливі, — сказав він.

Раптом у кишені Вікторії завібрував телефон.

Усі здригнулися. Звук був несподіваним у цій тиші, пронизливим, наче сигнал тривоги.

— Тут же немає зв'язку... — прошепотів Артем. — Ми перевіряли.

На екрані було написано: «Невідомий номер».

Вікторія вагалася лише секунду. Потім натиснула кнопку відповіді.

— Алло? — сказала вона.

Спочатку була тиша. Лише шум, схожий на вітер. Потім почувся слабкий тріск. І знайомий голос.

— Віко...

— Данило?! — вигукнула Вікторія.

— Не слухайте...

Зв'язок почав перериватися. Голос ставав слабшим, віддаленішим.

— Він...

Шум. Тріск.

— Він не...

Ще сильніший тріск, і голос майже зник.

— Не довіряйте...

І дзвінок обірвався.

Вікторія миттєво подивилася на незнайомця. Він сидів нерухомо, наче нічого не сталося. Його обличчя було спокійним, але в очах Вікторія побачила щось — чи то сум, чи то задоволення.

— Де він? — різко запитала вона.

— Хто? — спокійно відповів чоловік.

— Данило!

Чоловік повільно підвівся. Тепер усі побачили його на повний зріст. Високий. Дуже худий. Рухи плавні, майже невагомі.

— Він шукає вихід, — сказав він, поправляючи рукав пальта.

— І де він?

— Там само, де й усі ви, — відповів він. — У цьому готелі.

Наталя втратила терпіння. Вона швидко підійшла до чоловіка і схопила його за комір. Її пальці... пройшли крізь нього. Наче вона торкнулася густого холодного туману.

Наталя відсахнулася. Її очі округлилися.

— Це... — почала вона, але не змогла закінчити.

Чоловік сумно всміхнувся.

— Тепер ви починаєте розуміти, — сказав він.

Раптом двері кімнати самі відчинилися. Звук був тихим, але в тиші він пролунав як грім.

Холодний вітер увірвався всередину, приносячи з собою запах снігу та чогось ще — старого, затхлого.

Світло ліхтарів мигнуло. На мить настала темрява. Усі на мить заплющили очі.

Коли Вікторія знову подивилася на крісло... воно було порожнім. Незнайомець зник.

Лише на сидінні лежав старий конверт.

Вона обережно підняла його. Папір був холодним, жорстким. На ньому було написано лише одне речення:

«Запитайте Мирослава, що сталося вночі 17 січня 2006 року.»

Вікторія повільно повернулася до адміністратора.

Мирослав стояв біля дверей. Блідий, мов крейда. Його обличчя було сірим, очі — порожніми.

Він навіть не дивився на конверт. Опустивши голову, він тихо промовив:

— Я знав, що цей день колись настане...