Глава 11

                                Кімната №21

Сміх стих так само раптово, як і з'явився. Він зник у темряві, залишивши по собі лише відлуння, яке повільно розчинялося в холодному повітрі підземелля.

Запала тиша. Така глибока, що чути було власне дихання, биття серця, скрип старих сходинок під ногами.

Ніхто не наважувався зробити ще один крок. Вікторія відчула, як страх стискає горло, але вона знала, що не може зупинитися. Не тепер.

Наталя міцніше стиснула ліхтар. Її обличчя було зосередженим, професійним, але в очах Вікторія бачила те саме занепокоєння, що й у своїх.

— Якщо це Данило, ми не можемо його залишити, — сказала Наталя, і в її голосі не було жодного сумніву.

— А якщо це пастка? — тихо запитала Софія. Вона стояла позаду, тримаючись за руку Артема.

— Може бути, — відповіла Наталя.

— Тоді навіщо йти?

Наталя повернулася до неї. Її погляд був твердим, але водночас у ньому відчувалася людяність.

— Бо якщо він живий, у нас немає вибору.

Вікторія мовчки кивнула.

— Ідемо разом, — сказала вона. — Ніхто не відстає.

Сходи були старими. Дуже старими. Кожна дошка скрипіла під ногами, видаючи звуки, які луною розносилися вузьким проходом. Стіни були складені з грубого каменю, вкритого вологою, яка збиралася в дрібні краплі й повільно стікала вниз.

Повітря ставало дедалі холоднішим з кожним кроком. Вікторія торкнулася стіни — камінь був крижаний, наче його тільки що принесли з морозу.

— Як тут може бути так холодно? — запитала Софія, її голос тремтів. — Надворі мороз, але це...

— Наче холодильник, — тихо сказав Артем. — Або склеп.

Мирослав ішов останнім. Він весь час озирався назад, ніби чекав, що хтось або щось вийде з темряви.

Вікторія це помітила.

— Ти когось боїшся? — запитала вона.

Він мовчав.

— Мирославе.

— Я боюся не того, хто попереду, — сказав він нарешті.

Вона насупилася.

— А кого?

Він ледь чутно відповів:

— Того, хто може йти за нами.

Вікторія машинально озирнулася. Позаду нікого не було. Лише темний прохід, який здавався безкінечним. Але їй здалося, ніби в глибині коридору щось ворухнулося. Тінь, яка не належала жодному з них.

Сходи закінчилися.

Перед ними були старі дерев'яні двері. Темні, масивні, з потемнілою від часу поверхнею. На них висіла потьмяніла латунна табличка з вигравіруваним номером.

Усі мовчали. Стільки годин вони шукали цей номер. Стільки загадок, написів, таємниць вели до цього моменту. І ось він був перед ними. Насправді.

Наталя обережно натиснула на ручку. Замкнено.

Вікторія дістала ключ. Той самий. Мідний. Із потертою біркою, на якій ледь можна було розгледіти цифри.

Ключ увійшов без жодного зусилля, наче замок чекав цього моменту роками.

Клац.

Двері повільно прочинилися, видаючи довгий, протяжний скрип.

Ліхтар Наталі освітив невелику кімнату. Вона майже не відрізнялася від інших номерів готелю — ліжко з металевою спинкою, шафа з темного дерева, крісло біля вікна, письмовий стіл. Але все було вкрите товстим шаром пилу. Наче сюди не заходили багато років. Наче час зупинився в цій кімнаті.

— Данило? — тихо покликала Вікторія.

Відповіді не було.

Наталя пройшла всередину першою, обережно ступаючи, намагаючись не залишати слідів на пилюці. Раптом вона різко зупинилася.

— Не рухайтеся, — сказала вона.

Усі завмерли.

На підлозі, біля ніжки ліжка, лежав мобільний телефон. Чорний, у прозорому чохлі. Телефон Данила.

Екран світився тьмяним світлом, наче його щойно поклали. Вікторія підняла його, обережно, ніби він міг розсипатися в руках. На дисплеї було відкрито диктофон. Запис тривав.

Вона натиснула відтворення.

Спочатку було чути лише важке дихання. Уривчасте, перелякане. Потім голос Данила — тихий, зривний, наче він говорив пошепки, боячись, що його почують.

— Якщо хтось це знайде... — почав він, але запнувся.

Він говорив уривками, наче біг, наче не мав часу.

— Не заходьте...

Тиша. Потім різкий шум — наче щось впало.

— Він...

Запис на секунду перервався.

— Він не...

Ще кілька секунд важкого дихання.

І остання фраза, майже пошепки:

— Він серед нас...

Запис обірвався.

Софія притиснула долоню до рота. Її очі були широко розплющені.

— Що це означає? — прошепотіла вона.

Ніхто не відповів.

Артем підійшов до письмового столу. Він провів пальцем по поверхні, залишаючи слід у пилюці.

— Тут щось є, — сказав він.

На столі лежав старий щоденник. Обкладинка була шкіряною, темно-коричневою, потрісканою від часу. Сторінки пожовкли, але текст на них був ще чітким.

На першій сторінці було написано акуратним, рівним почерком:

«Щоденник Олега Воронова»

У кімнаті стало тихо. Вікторія відчула, як її серце забилося швидше. Вона оберетельно відкрила першу сторінку, намагаючись не пошкодити старий папір.

Почерк був рівним, охайним, з характерними завитками.

«15 січня 2006 року. Сьогодні ми всі заселилися до "Півночі". Нас десятеро. Мирослав знову сказав, що хуртовина буде сильною. Він ще не знає, що один із нас уже приречений.»

Вікторія перегорнула кілька сторінок. Записи ставали дедалі тривожнішими, почерк — більш нервовим.

«Ми почали підозрювати одне одного. Кожен дивиться на іншого зі страхом. Ніхто не знає, кому можна вірити. Я почав записувати все, що бачу. Можливо, це допоможе.»

Ще сторінка.

«Я знаю, хто вбивця.»

Наступна сторінка була вирвана. Потім ще одна. І ще. Хтось спеціально знищив кілька сторінок, залишивши лише нерівні краї.

Останній запис залишився цілим. Вікторія почала читати вголос, і її голос звучав тихо, але кожне слово відлунювало в кімнаті.

«Якщо ви знайшли цей щоденник, значить, усе повторилося. Не шукайте привида. Не шукайте монстра. Найстрашніше те, що вбивця дихає поруч із вами, їсть із вами за одним столом і дивиться вам у вічі. Він завжди повертається до цього готелю...»