Глава 10

                           Зниклий фотограф 

— Данило!

Голос Вікторії луною прокотився дерев'яним коридором. Він відлунював від стін, від старих дверей, від темних вікон, за якими вирувала хуртовина. Відповіді не було. Лише завивання вітру за старими вікнами — довге, монотонне, наче сам будинок дихав.

Наталя миттєво присіла біля фотоапарата. Вона обережно підняла його за ремінець, не торкаючись корпусу. Її обличчя було зосередженим, професійним.

— Не торкайся, — сказала Вікторія, вже дістаючи телефон. — Спочатку подивимося, чи він ще працює.

Наталя піднесла камеру до очей. Екран був розбитий, але сам пристрій залишився цілим. Вона натиснула кнопку. Пристрій тихо запищав.

— Працює... — сказала вона, і в її голосі почулося полегшення.

— Переглянь останні фотографії, — сказала Вікторія, підходячи ближче.

Навколо них зібралися всі гості. Софія нервово кусала губи, її очі були широко розплющеними. Артем не відводив погляду від темного коридору, ніби очікував, що звідти щось вийде. Мирослав стояв осторонь, мовчки стискаючи кулаки.

Наталя відкрила галерею. Останнє фото було зроблене буквально хвилину тому. Усі нахилилися ближче, намагаючись розгледіти деталі.

На знімку була бібліотека. За столом сиділи всі присутні — Вікторія, Наталя, Софія, Артем, Мирослав. Світло лампи падало на їхні обличчя, створюючи довгі тіні.

Але...

— Зачекайте... — Вікторія збільшила фотографію, пальці тремтіли.

У дзеркалі, яке висіло позаду них на стіні, відбивалася ще одна людина. Високий чоловік у темному пальті. Він стояв за спиною Данила, майже непомітний у напівтемряві. І дивився просто в об'єктив.

— Це... — Софія затулила рота долонею. — Його ж тут не було...

Наталя мовчки збільшила обличчя незнайомця. Фотографія була трохи розмитою, але риси обличчя можна було розгледіти. Високі вилиці, тонкі губи, очі, які здавалися надто темними.

— Це той самий чоловік із фотографії 2006 року, — тихо сказала Вікторія. — Олег Воронов.

Мирослав опустив голову. Його плечі злегка опустилися, наче він ніс на собі важкий тягар.

— Так, — сказав він. — Це він.

— Нам потрібно знайти Данила, — сказала Вікторія, повертаючись до групи.

Наталя вже дістала кишеньковий ліхтар, перевіряючи, чи він працює.

— Розділятися не будемо, — сказала вона. — Усі разом.

— А якщо він ще живий? — схвильовано запитала Софія. Її голос тремтів.

— Саме тому часу мало, — відповіла Наталя. — Кожна хвилина може бути вирішальною.

Вони рушили коридором. Крок за кроком. Повітря ставало холоднішим з кожною секундою. Здавалося, температура впала одразу на кілька градусів.

Вікторія машинально потерла долоні, намагаючись зігрітися.

— Тут раніше було тепліше... — сказала вона.

— Генератор працює, — відповів Мирослав, але його голос звучав невпевнено.

— Це не через опалення, — сказала Наталя. — Це щось інше.

Коридор закінчувався глухою дерев'яною стіною. Саме там, за старим планом, мав бути двадцять перший номер.

Наталя уважно провела рукою по дошках, намагаючись знайти щось незвичайне.

— Відчуваєте? — запитала вона.

Вікторія торкнулася стіни. Одна дошка була трохи холоднішою за інші, наче за нею була порожнеча.

— Тут порожнеча, — сказала вона.

Мирослав різко сказав:

— Не треба.

— Чому? — запитала Вікторія, повертаючись до нього.

— Бо за цією стіною... — Він замовк, ніби слова застрягли в горлі.

— Що?

— Минуле, — сказав він нарешті.

Артем нервово всміхнувся.

— Дуже змістовно, — сказав він.

— Я серйозно, — відповів Мирослав. — Те, що за цією стіною, не повинно бути знайдене.

Наталя постукала по дошках.

Тук.

Тук.

Тук.

У відповідь із-за стіни почувся такий самий стукіт. Три удари. Рівні. Чіткі.

Усі завмерли.

— Ви це чули? — ледве вимовила Софія.

Ніхто не відповів. Бо відповідь була очевидною.

За стіною хтось був.

— Відійдіть, — сказала Наталя.

Вона уважно оглянула дерев'яну обшивку. Серед десятків дощок одна відрізнялася — у її краї був старий замок, майже непомітний.

Вікторія дістала з кишені мідний ключ із біркою «21», який вони знайшли раніше. Він блищав у тьмяному світлі.

— Спробуємо? — запитала вона.

Мирослав зробив крок уперед.

— Не треба, — сказав він.

— Уже пізно зупинятися, — відповіла Вікторія.

Вона вставила ключ. Він увійшов легко, наче чекав цього моменту роками. Повільний поворот. Усередині щось клацнуло. Потім ще раз.

Стара стіна здригнулася. З вузької щілини посипався пил, який кружляв у світлі ліхтарів. Дошки повільно відсунулися всередину, відкриваючи вузький темний прохід.

Звідти повіяв крижаний холод. І запах вогкої землі — старий, глибокий, наче з самої землі.

— Це... — Артем не договорив.

Наталя освітила ліхтарем прохід. Попереду були старі дерев'яні сходи, що спускалися кудись униз. Вони здавалися нескінченними.

— Але ж ми на третьому поверсі... — здивувалася Софія.

— Саме тому це не має жодного сенсу, — тихо відповіла Вікторія.

Раптом із темряви почувся слабкий голос.

— Допоможіть...

Усі впізнали його. Це був Данило.

— Данило! — вигукнула Вікторія.

— Я тут... — Голос був дуже слабким, наче лунав здалеку.

Наталя міцніше стиснула ліхтар.

— Ми йдемо, — сказала вона.

Вона ступила на першу сходинку. Стара деревина голосно заскрипіла. Друга. Третя.

І в ту саму мить десь у темряві пролунав тихий сміх. Не гучний. Не істеричний. Спокійний. Наче хтось дуже довго чекав, поки вони нарешті знайдуть ці двері.

Сходи були крутими й вологими. Кожна сходинка здавалася крихкою, готовою провалитися під ногами.

Вікторія йшла за Наталею, тримаючись за стіну. Вона була холодною, вкритою цвіллю.

— Скільки ми вже йдемо? — запитала Софія.

— Хвилин п'ять, — відповів Артем.