Глава 9

                     Той, хто стояв за дверима

Тук.

Тук.

Тук.

Три короткі удари розчинилися в тиші, наче каміння, кинуте в глибоку воду. Звук був глухим, але водночас напрочуд чітким — він не розпливався в повітрі, не зникав у шумі вітру за вікнами. Він залишився в кімнаті, наче хтось залишив свій слід не на підлозі, а в самому просторі.

Ніхто не поворухнувся. Здавалося, навіть вогонь у каміні перестав потріскувати, наче полум'я затамувало подих, чекаючи на те, що станеться далі.

Вікторія повільно перевела погляд на двері бібліотеки. Стара деревина, потемніла від часу. Латунна ручка, яка тьмяно блищала у світлі лампи. Жодного руху.

— Це... хтось із гостей? — майже пошепки запитала Софія. Її голос тремтів, але вона намагалася триматися.

Наталя заперечно похитала головою. Вона стояла біля столу, тримаючи руку на ремені, ніби готова була до будь-якої небезпеки.

— Усі тут, — сказала вона. — Я перевіряла.

— Тоді хто?

Ніхто не відповів. Питання зависло в повітрі, важке, як свинець.

Мирослав зробив крок до дверей. Його обличчя було спокійним, але Вікторія помітила, як його рука трохи тремтить.

— Не відчиняйте! — різко сказала вона.

Він озирнувся. У його очах було питання.

— Якщо це людина, їй потрібна допомога, — сказав він.

— А якщо ні?

Мирослав лише важко зітхнув. Він подивився на двері, потім на неї.

— Ми не можемо боятися кожного стуку, — сказав він. — Інакше ми ніколи не дізнаємося правду.

Він повільно натиснув на ручку. Двері зі скрипом відчинилися, видаючи звук, який луною рознісся по коридору.

Коридор був порожній. Жовте аварійне світло ледь освітлювало довгу дерев'яну підлогу, створюючи довгі тіні, які танцювали на стінах.

Нікого.

— Бачиш? — тихо промовив Мирослав, повертаючись до неї.

Та Наталя раптом різко виставила руку, зупиняючи його.

— Стій.

Вона опустилася навколішки біля порога. Її очі були прикуті до підлоги.

На підлозі лежав конверт. Старий, пожовклий, запечатаний червоним сургучем. Сургуч був цілим, без жодної тріщини, наче його поставили тільки що.

Посередині акуратним почерком було написано лише одне слово:

«Вікторії».

Журналістка відчула, як серце почало битися швидше. Вона впізнала цей почерк — вона бачила його на старих фотографіях, у листах, які зберігала її бабуся.

— Це тобі, — сказав Данило, підходячи ближче.

— Я бачу...

Вона обережно підняла конверт. Папір був холодним. Наче щойно пролежав у снігу.

— Відкривай, — тихо сказала Софія.

— Ні, — раптом сказала Наталя.

Усі здивовано подивилися на неї.

— Спочатку рукавички, — пояснила вона. — Якщо це залишив хтось із гостей, можуть бути відбитки.

Мирослав мовчки приніс із комори тонкі латексні рукавички. Вікторія одягла їх, відчуваючи, як пальці тремтять, і дуже обережно зламала сургуч.

Усередині лежав лише один аркуш. Без підпису. Без дати. Просто текст, написаний тим самим акуратним почерком.

Вона почала читати вголос. Її голос звучав тихо, але кожне слово відлунювало в тиші бібліотеки.

«Якщо ти читаєш цього листа, значить, сталося саме те, чого я боявся. Не вір жодній людині в цьому готелі. Особливо тим, хто здається добрим. Один із вас уже бреше. Інший убивав раніше. А третій навіть не пам'ятає, ким є насправді.»

У бібліотеці стало тихо. Навіть дихання, здавалося, завмерло.

Вікторія перевернула аркуш. На звороті був намальований план поверху. Старий, вицвілий, але все ще чіткий. І маленький хрестик.

Біля місця, де, згідно зі схемою, мав бути номер 21.

— Це той самий номер... — прошепотів Данило.

— Якого не існує, — закінчила Наталя.

Мирослав різко зблід. Він підійшов до столу, взяв аркуш у руки. Його рука ледь помітно затремтіла.

— Покажи, — сказав він.

Він уважно подивився на схему. Його очі бігали по лініях, по кімнатах, по коридорах.

— Ні... — прошепотів він.

— Що таке? — запитала Вікторія.

— Цей план... — Він ковтнув слину. — Це старий план готелю.

— Наскільки старий?

— До реконструкції.

— Тобто двадцять перший номер був?

Мирослав кивнув. Його обличчя було блідим, як папір.

— Був, — сказав він.

— І що з ним сталося?

Мирослав мовчав. Він дивився на план, на хрестик, на літери, які здавалися йому знайомими.

— Відповідайте! — різко сказала Наталя.

Він заплющив очі. Його голос був тихим, майже нечутним.

— Його замурували.

Запала тиша. Навіть вогонь у каміні, здавалося, пригас на мить.

— Замурували? — перепитав Артем. — Як це — замурували?

— Після трагедії, — відповів Мирослав. — Так вирішив власник.

— Просто... замурував кімнату?

— Він сказав, що більше ніхто не має туди заходити.

Вікторія дивилася на план. У голові одна за одною складалися деталі. Ключ із біркою «21». Новий запис у журналі. Фраза «Один із вас знає». І тепер — замурована кімната.

— Ми повинні знайти її, — сказала вона.

— Ні, — різко відповів Мирослав.

— Чому?

— Бо якщо відкрити двадцять перший номер...

Він не договорив.

Раптом у всьому готелі згасло світло. Не лише лампи. Навіть аварійне освітлення. Настала абсолютна темрява — така густа, що здавалося, ніби вона має фізичну вагу.

Хтось голосно скрикнув. Це була Софія — її крик прорізав темряву, наче ніж.

— Усі залишайтеся на місцях! — гукнула Наталя. Її голос був різким, командним.

Вікторія відчула, як хтось випадково штовхнув її в плече. Потім почувся звук падіння. Розбите скло. Чиїсь швидкі кроки. І різкий чоловічий крик.

— Допоможіть!

Світло повернулося через кілька секунд. Воно спалахнуло так само раптово, як і згасло, заливаючи кімнату жовтим аварійним світлом.

Усі розгублено озиралися. На підлозі лежав Данилів фотоапарат. Об'єктив був розбитий, скло розлетілося дрібними уламками, які блищали в світлі.