Глава 8

                              Список гостей

Тиша після слів Мирослава тривала недовго. Вона була напруженою, наче повітря перед грозою, коли кожен звук здається занадто голосним, а кожен рух — занадто помітним.

Вікторія першою порушила мовчання. Її голос звучав рівно, але в ньому відчувалася сталь, яку вона намагалася приховати за професійною стриманістю.

— Що означає «не змогли залишити»? — запитала вона, дивлячись просто в очі Мирославу.

Той подивився на неї втомленим поглядом. Його обличчя здавалося ще старшим, ніж зазвичай, хоча фізично воно не змінилося. Але в очах була така глибока втома, що Вікторія мимоволі відчула жаль.

— Те, що почув, — відповів він.

— Ні. — Вона похитала головою. — Я хочу почути правду. Справжню правду, а не чергову загадку.

Мирослав зробив паузу. Він дивився на неї довго, ніби зважуючи, чи варто говорити далі.

— А якщо вона тобі не сподобається?

Вікторія ледь помітно посміхнулася — невесело, але впевнено.

— Після всього, що сталося цієї ночі, мене вже важко здивувати.

На мить у куточках його губ з'явилася сумна усмішка. Вона зникла так само швидко, як і з'явилася.

— Повір, це лише початок.

— Годі загадок! — різко сказав Андрій, підводячись із крісла. Його обличчя було червоним від гніву, руки тремтіли. — Ми відрізані від світу, люди зникають, а ви поводитеся так, ніби це звичайна ситуація!

— Сядьте, — спокійно відповів Мирослав. Його голос був рівним, але в ньому звучала непорушна влада.

— Не сяду! — Андрій ударив кулаком по столу. Чашка з чаєм перекинулася, гаряча рідина розлилася по дерев'яній поверхні, утворюючи темну пляму, яка повільно розтікалася. — Я хочу знати, що тут відбувається!

— І ми теж, — підтримала його Софія. Вона стояла поруч, обхопивши себе руками, ніби намагалася зігрітися.

Інші гості схвально закивали. Навіть ті, хто до цього мовчав, тепер дивилися на Мирослава з вимогою в очах.

Мирослав обвів усіх поглядом. Його очі зупинялися на кожному обличчі, ніби він запам'ятовував їх, ніби він знав, що це може бути останній раз, коли він бачить їх живими.

— Добре, — сказав він нарешті. — Я дещо розповім. Але не тут.

— Чому? — запитав Данило.

— Бо в холі занадто багато вух.

Фотограф скептично пирхнув. Він підняв камеру, ніби збирався зробити знімок, але опустив її.

— Тут лише ми, — сказав він. — Інших немає.

Мирослав нічого не відповів. Лише повільно підняв очі до стелі.

Усі машинально зробили те саме.

На другому поверсі знову почувся скрип. Наче хтось дуже повільно пересував важкі меблі. Звук був тихим, але в тиші, яка панувала в холі, він лунав як грім.

— Що це? — прошепотіла Софія.

Ніхто не відповів.

Через кілька хвилин вони зібралися в невеликій бібліотеці. Це була затишна кімната зі старими книжковими шафами, зеленими лампами та великим круглим столом у центрі. Світло було тьмяним, але достатнім, щоб бачити обличчя один одного.

Вікторія одразу помітила, що одна зі стін повністю була завішана фотографіями Карпат — старими, вицвілими, зробленими в різні роки. Але одна світлина висіла криво. Наче її хтось недавно зачепив, намагаючись щось знайти за нею.

— Сідайте, — сказав Мирослав.

Ніхто не сперечався. Вони посідали навколо столу, тримаючись ближче один до одного, ніби це могло захистити їх від того, що мало статися.

Мирослав підійшов до старої дерев'яної шафи, яка стояла в кутку. Він дістав ключ, який висів у нього на шиї, і відчинив її. Усередині, на верхній полиці, лежала велика потерта книга. Обкладинка була шкіряною, темно-коричневою, з вицвілим золотим тисненням. Сторінки пожовкли від часу, але були акуратними, без пошкоджень.

— Це книга реєстрації гостей, — сказав він, кладучи її на стіл.

— З самого початку? — запитав Артем.

— З самого початку. Від 1948 року.

Вікторія обережно перегорнула першу сторінку. Почерк був старомодним, акуратним, із завитками. 1948 рік. Потім 1951. 1957. Кожен запис був зроблений різним почерком, але всі вони були однаково охайними.

Вона гортала далі, поки Мирослав не поклав долоню на одну зі сторінок. Його рука була важкою, ніби він боявся того, що вони побачать.

— Ось, — сказав він.

Дата: 15 січня 2006 року.

Саме тоді була зроблена фотографія, яку вони знайшли. Список гостей займав майже всю сторінку — дванадцять імен, написаних чорнилом, яке з часом вицвіло до коричневого.

Вікторія почала читати вголос. Її голос звучав тихо, але кожне слово відлунювало в тиші бібліотеки.

— Олег Воронов...

— Ірина Коваль...

— Сергій Мельник...

— Наталія Романюк...

Вона продовжувала читати, перелічуючи імена одне за одним. І раптом замовкла.

Внизу сторінки стояло ще одне ім'я. Останнє. Воно було написано тим самим почерком, але літери здавалися трохи іншими — більш нервовими, менш акуратними.

Мирослав Гнатюк.

— Це ви, — тихо сказала Вікторія, піднімаючи очі на нього.

— Так, — відповів він.

— Ви працювали тут уже тоді?

— Так. Я був адміністратором. Як і зараз.

— І були свідком того, що сталося?

Він повільно кивнув. Його обличчя залишалося спокійним, але в очах було щось таке, що Вікторія не могла прочитати.

— Я бачив більше, ніж хотів, — сказав він. — Більше, ніж міг би пояснити.

— А де запис про виїзд? — запитав Данило. Він схилився над книгою, розглядаючи сторінку.

Вікторія уважно переглянула графу. У кожного запису було дві колонки — дата заїзду та дата виїзду. Але в цій сторінці колонка з виїздом була порожньою.

Не лише в Мирослава.

У всіх.

— Вони не виїхали? — запитала Софія. Її голос був ледь чутним.

— Офіційно — ні, — відповів Мирослав.

— Як це можливо? — Вікторія підняла на нього погляд. — Дванадцять людей не могли просто залишитися в готелі. Їх би помітили.

Мирослав важко видихнув. Він опустився на стілець, ніби його ноги більше не тримали його.